Матінка Макрина

Бував у нас іноді уніатський єпископ Полоцький Василь Лужинський — і він був віровідступником, але не таким, як той, що мені зуба кулаком вибив; він ніколи на нас ні руки, ні голосу не підняв, а на порозі питав: Як ся маєте? після чого вислуховував список наших імен і, виходячи, додавав із таким великим соромом, що його ледь було чути, а в очах його сльози бриніли: Бувайте здорові. Семашко, розгніваний на його християнство, що не хоче до наших мук нових додавати, очорнив його перед імператором як божевільного, і відтоді ми його більше не бачили. Вся влада над нами належала тут протопопу Вєрьовкіну, Івану Вєрьовкіну, якого завжди можна було впізнати з того, що він ходив вічно п’яний, а в руці носив мотузку зі страшними вузлами, якою нас шмагав. Це він наказав нам спочатку перетворити монастир на Спасі на тимчасову резиденцію єпископа-відступника Семашка, а потім зрівняти Лису гору із землею та вимурувати для того самого закам’янілого грішника палац.

Притягнувши тоді з василіянського монастиря на Спас увесь реманент, ми вимели кожну порошинку з колишніх чернечих келій, перетворили їх на почесну резиденцію єпископа-відступника, якому тепер проста і скромна, ледь побілена василіянська келія здавалася негідною його царських багатств. А коли вже занесли в його палати скрині, шафи, золочені меблі, порцеляну і срібне начиння, нас погнали на каторгу. Кажуть, що віра й гори двигає, а ми вірою — бо ж сил у нас зовсім було катма — гору мусили зруйнувати аж до основ. Можливо, від страху, що з кайлами в руках могли би розпочати бунт, нам наказали розбивати суцільний камінь іншим камінням: бувало, що й десять разів треба було у скалу лупнути, поки вона тріскала. У нас уже тоді були не руки, а скривавлені, знесилені, обтягнуті сухою й потрісканою шкірою, страшенно набряклі цурпалки, що вилазили із суглобів. Від напруги на наших головах і шиях з’являлися пухлини та карбункули, але і вночі не вдавалося відпочити, бо для помешкання нам виділили такий малий підвал, що ми не могли там усі лягти, а тільки, впираючись одна в одну скривавленими від ударів плечима, трохи дрімали, і щоразу нас будили крики або п’яних наглядачів, або котроїсь із нас, до якої денні муки повертались уві сні. І щоранку ми тремтіли від того, що, можливо, уже цього вечора не всі до тюрми повернемось, бо теж мерли як мухи. Тіла без жодного пошанівку кидали на тачки, як мішки з піском, і вивозили невідомо куди, можливо, на якийсь смітник, а нас відганяли, збиткуючись: Погляньте, як їх Господь Бог покарав за те, що вони святої віри православної не прийняли! І на вас гнів Господній прийде, і для вас настане час відплати! А тіло нашої любої сестрички, сиве від пилу, синє від мертвоти, хилиталося на тачках.