Фактологія. 10 хибних уявлень про світ, і чому все набагато краще, ніж ми думаємо

Коли я, молодий лікар, перебував у Мозамбіку у 1980-х роках, то мав робити деякі складні математичні розрахунки. Вони були складними через те, що саме мені доводилося рахувати. Це були померлі діти. Зокрема я порівнював кількість загиблих дітей, прийнятих у нашу лікарню в Накалі, із кількістю дітей, що вмирають у своїх оселях у тому районі, який ми мали обслуговувати.

Тоді Мозамбік був найбіднішою країною у світі. Першого року в Накалі я був єдиним лікарем на 300 000 осіб. Наступного до мене приєднався колега. Ми обслуговували населення, для якого у Швеції було б призначено 100 лікарів. Щоранку по дорозі на роботу я наказував собі: «Сьогодні я маю виконати роботу 50 лікарів».

Щорічно ми приймали близько 1000 важкохворих дітей у невелику районну лікарню, що означало приблизно три дитини на день. Я ніколи не забуду, як ми намагалися врятувати життя цим малим. Усі вони були хворі на такі дуже серйозні захворювання, як діарея, пневмонія та малярія, що часто ускладнювалися анемією й поганим харчуванням. І попри наші відчайдушні зусилля одна дитина з 20 все одно помирала. Тобто по одній дитині щотижня. Майже усіх їх ми могли б вилікувати, якби мали кращі ресурси й більше персоналу. Догляд, який ми могли їм забезпечити, був примітивним: вода, соляні розчини і внутрішньом’язові ін’єкції. Ми не робили внутрішньовенних вливань: медсестри цього ще не вміли, а ставити й контролювати крапельниці забирало б занадто багато часу в лікарів. Нам дуже рідко надходили кисневі балони, і ми мали занадто обмежені можливості для переливання крові. Це була медицина в умовах крайньої бідності. Якось на вихідних до нас приїхав друг — шведський педіатр, який працював у трохи кращій лікарні міста за 300 кілометрів від нас. У суботу після обіду мені довелося терміново виїхати на виклик, і він поїхав зі мною. У лікарні нас зустріла нажахана мати. Вона тримала на руках немовля з дуже сильною діареєю. Від хвороби дитина була настільки кволою, що вже не могла пити материнське молоко. Я прийняв маля, вставив трубку для харчування і наказав вливати перорально через трубку регідратаційний розчин. Мій колега-педіатр витяг мене за рукав у коридор. Він розлютився через те, що я призначив лікування настільки низького стандарту, і звинуватив мене в тому, що я економив на дитині, аби швидше піти додому обідати. Він вимагав, щоб я поставив дитині крапельницю з потрібними ліками.