Бекомберґа. Ода моїй сім’ї
- Автор: Стридсберг Сара
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-394-4
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бекомберґа. Ода моїй сім’ї». Краткое содержание книги:
У цьому приголомшливо красивому романі Сари Стрідсберґ психіатрична лікарня набуває містичного виміру, перетворюючись і на місце покарання, і на простір, що може дати порятунок.
Вона дивиться на нього з-за окулярів від сонця, її голос звучить так знайомо, він такий теплий, заколисуюче м’який. В її купальнику застрягли водорості, і коли вона бере його за руку своїми холодними блідими руками, на яких крізь шкіру на зап’ястях просвічуються вени, він швидко випручується.
— Я підійду пізніше. Скоро.
Обсерваторія
Зона, придатна для життя, — асторономічний термін, яким позначають місце у Всесвіті, де може виникнути життя. Небесне тіло має перебувати на певній відстані від зірки, щоб не спопеліти від сяйва і щоб не заледеніло все живе.
— Ти завжди любила дерева, — каже Лоне, трохи заглибившись у парк.
Зараз пізня зима, у Клокхуспаркен дерева давно стоять голі й мертві; здається, ніби їм уже не під силу знов одягнутися в листя. Зараз так швидко западає темрява, дедалі важче викликати ці сни.
— Так, я знаю, — кажу.
— Чому?
— Може, через те, що вони тягнулися до світла і води. Через те, що здається, наче вони моляться, коли схиляють над річкою свої тендітні стовбури.
— Хто може втішити дерево?
— Напевно, весна. Перше сонячне світло. Маленькою я завжди думала, що взимку дерева лише прикидаються мертвими.
Лоне підводить на мене погляд великих красивих очей.
— Напевно, з Їмом те ж саме. Він занепадає, а на весну оживає знову.
Я нічого не відповідаю, вона простягає до мене руку. Я тримаюся за неї. Її долоня така холодна, зовсім замерзла і маленька, ніби у Маріона.
— Єккі, ти засмучена?
— Ні, тепер вже ні.
— А коли ти перестала сумувати?
— Можливо, тоді, коли з’явився Маріон. Може, це тому, що він виявився хлопчиком.
Її очі широко розплющені, такі ясні і чисті, ніби вона щойно їх умила.
— Тому, що він виявився хлопчиком?
— Так, тому що він — не я. Не знаю, як це пояснити.
— Єккі, не потрібно нічого мені пояснювати; думаю, я розумію.
— Справді?
— Так. Інакше я б не прийшла сюди.
Якось дитиною, ще до того, як піти до школи, я поглянула на Їма і зрозуміла, що він не бачив світло-зелених дерев, які хиталися понад нами. Я завжди любила їхні величезні крони і корені, думала, що вони захищають мене від небезпек, це делікатне світло, яке вони пропускали крізь своє листя до людей.
Їм стояв поруч, я торкнулася його руки.
— Їме, ти бачиш ці дерева?
— Які дерева?
— Берези, сосни, ну, не знаю, оті великі дуби.
Але він справді не бачив їх. Усе проходило повз нього, він стояв, курив сигарети, і слухав Вітин голос, який кричав усередині нього, а я ніколи не могла його перекричати.
Я часто гралася в Обсерваторіелунден, поки він відсипався п’яний у затінку. Лежав на траві, скоцюрбившись у позі ембріона, і здавалося, ніби йому снилися кошмари, ніби уві сні за ним щось гналося. Великі дерева захищали нас, пропускаючи земне світло на його спляче тіло. Бувало, ми ходили в Обсерваторію і дивилися на зорі крізь великий телескоп. Зненацька вся кімната заповнювалась небом, здавалося, наче ми залишили Землю позаду. Зіркам було цілком байдуже, хто ми або те, що Лоне знову поїхала і ми залишилися одні у місті, він і я, і що він увесь час пив з тієї маленької пляшки, яку тримав на дні тенісної сумки. Перед нами тонкими делікатними покривалами нависала атмосфера, а за нею була вічність і зірки. Я гадала, що він був п’яний, бо потребував цього, і коли ми стояли в обсерваторії перед широким небом, здавалося, наче ми — єдині живі люди, котрі залишилися на Землі, і він сказав, що одного дня моя зірка злетить зі своєї орбіти і впаде на землю переді мною, і що все буде моїм, якщо я цього забажаю.
— Будь обережна зі своїми бажаннями. Тепер усе збувається.
Однієї ночі після мого народження Їм і Лоне посадили в Обсерваторієлунден невеличке дерево. Вони називали його дитяче деревце, а потім дівчаче, і в дитинстві кожного дня народження ми сиділи серед високих дубів під тим деревцем сріблястої верби, їли канапки і солодкі тістечка. Коли Їм переїхав від нас, ми вже не бували там разом, і я почала приходити туди сама.
В Їма всюди були подружки і тимчасові коханки, їхні імена звучали, як назви пунктів подорожі або наркотиків — Нанна, Джо, Катт, Оліне; вечорами його тягнуло на світло барів на Теґнерлунден. Ми з Лоне часто залишалися самі в квартирі, сонце рухалося дугою від білості спальні, далі до оксамитових шпалер у вітальні, а тоді повільно занурювалося до маленької кухні в м’якому помаранчевому світлі. Їм раз у раз вривався у своєму великому білому кожусі з овечої шкури, приносив солодке вино і подарунки: улюблений сир Лоне, енциклопедію, де всі сторінки з позолоченими краями, іграшку, яка була мені вже замала. Потім він знову зникав. На кілька днів, а часом, і тижнів. Лоне нічого про нього не чула, я всім телефонувала з розпитуваннями, і бувало, що ми стояли в чужому коридорі і чекали, поки Їм одягнеться, щоб повернутися з нами додому.