Бекомберґа. Ода моїй сім’ї
- Автор: Стридсберг Сара
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-394-4
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бекомберґа. Ода моїй сім’ї». Краткое содержание книги:
У цьому приголомшливо красивому романі Сари Стрідсберґ психіатрична лікарня набуває містичного виміру, перетворюючись і на місце покарання, і на простір, що може дати порятунок.
Він повертається до групи, велике листя хльостає його по лиці. Сабіна сидить на мості, мокра, замерзла, затиснула погаслу сигарету між пальцями, вона сіра від холоду і втоми. Їм сідає поруч, забирає в неї сигарету, припалює її. Едвард сидить на пляжі трохи далі, спостерігає за ними, він завжди це робить, він ніби великий хижий птах, що беззвучно кружляє над ними, вночі — у спальних залах, в душових кабінах, на подвір’ї для прогулянок, між стовбурами беріз у гаю по інший бік огорожі.
Останній пацієнт (Ще у світлі)
— Ти знаєш, що Улоф Пальме мертвий?
Улоф ривком випростується, наче хтось його вдарив. Охоплює руками голову, шепоче.
— Улоф Пальме мертвий. Нащо ти так кажеш?
— Тобі ніхто цього не казав?
Він хитає головою.
— Ні…
— Улофа Пальме вбили десять років тому.
— Ні, ні, ні.
— Мені шкода, але це правда. Пальме немає. Вже давно.
Улоф визирає крізь притиснуті до щік долоні.
— Я розумію. Я не слідкував. Якщо Улоф Пальме мертвий, тоді таким, як я, вже годі на щось сподіватися.
— Ти знаєш, що він часто відвідував свою матір, яка тут лікувалася?
— Справді?
Його руки опускаються, він дивиться на лікаря Яновські великими блискучими очима.
— Так, він щоранку відвідував її дорогою до Росенбад.
Улоф, піднявшись зі стільця, показує великим тремтячим пальцем за вікно.
— Мені здавалося, кілька разів я бачив його тут. Дуже давно. Але я завжди думав, що вигадав це. Думав, то були галюцинації. Кілька разів я бачив, як він висідав із автомобіля перед Великим Жін. З мого вікна. Це скидалося на сон. Те, що він тут був. Я думав, що він прийшов, аби забрати нас. А якось я бачив надворі Неллі Сакс в рожевому пальті. Маленьку, ніби лялька… То його мама була хвора?
— Матір Пальме? Так, дуже. Вона вже не впізнавала його, але завжди раділа, коли він приходив.
Улоф сідає на стілець, світиться зсередини усмішкою.
— Воно зрозуміло, коли приходять відвідати — це завжди така радість. Мама спершу приходила сюди. А потім перестала. Після того мене часто відвідував ангел. Вона навіть…
— Що?
— А знаєте? Одного разу вона це зробила.
Лікар Яновскі тихо сміється.
— Як добре.
— Ви так думаєте? Я думав, що це, може, було… непристойно. Із ангелом.
— Як на мене, це чудово.
— Я ніколи нікому про це не розповідав, але що було, те було. Для мене то був перший раз, але вона вже давно до мене приходила. Вона була прекрасна. Без неї я не дав би собі ради. Я завжди сподівався, що інших вона не відвідувала, але вона не з тих, до кого можна прив’язуватися.
Інґер Фоґель
Спершу я не впізнала її, навіть голосу, але вона знову і знову повторювала моє їм’я, м’яко, протяжно, як колись, хоч тепер говорила хрипко, надтріснуто.
— Єккі… Єккі… Єккі…
Вона сиділа на сонці біля Оденплан з карафкою вина і чорним цуценям на руках, коли ми з Маріоном прямували до Васапаркен. Її обличчя виглядало інакшим, ширшим і наче закам’янілим, але за якийсь час вона ніби повільно проштовхувалася з-за нових, чужих мені рис, очі залишалися зеленими, але посвітлішали, як морська вода. Одне око вузьке, примружене, інше — широко розплющене, я зосередилася на розплющеному, здавалося, воно найбільше пов’язане з глухим голосом і її теперішнім обличчям. Інше око належало іншому часу та іншій жінці, котра ходила з великою в’язкою ключів, що побрязкували на стегнах, а її руки були м’які, наче мереживо.