Улісс

І насамкінець тієї уявної бібліотечної полиці стоїть книга, що під нею та полиця аж вгинається: «Улісс» Джеймса Джойса. Абсолютний рекорд «міського епосу». За своєю ні з чим не порівнянною повнотою своєї урбаністичної семантики. Інформаційно-цілковито завершений портрет модерного великого міста, що його, слідом за Шпенґлером, зазвичай називають «світовим». Нинішньому городянину тодішній Дублін, напевно, видався б урбаністичним малям. Але то вже була абсолютна модель самого принципу «великого міста». І Джойс естетично-вичерпно віддав той принцип.

Отож, Джойсів міський гіпер-епос і закинута туди людина. Людина-«молекула» чи навіть «атом». Людинка… Та ще й в ультракатолицькому Дубліні — іноетнічна-іновірна. Але як же розщепив цей атом романіст, що був сучасником уже перших, ще лабораторних спалахів атомної фізики! «Невичерпність матерії», як висловився візаві Джойса у цюрихській кав’ярні — Лєнін-Ульянов. Дилетант від філософії — тут, однак, він ніби зірку з неба схопив. Джойс же по-художницькому відкрив невичерпність самої людини — людини взагалі; закинув свій романний ехолот у ті її буттєві глибини, де попередня література побувала лише вряди-годи (приміром, Достоєвський чи улюбленець Джойса Флобер, або великі аутсайдери лірики позаминулого сторіччя, автентично прочитані лише у сторіччі минулому).

Отже, атомна фізика створила свою «оптику» для споглядання глибин матерії, Джойс в «Уліссі» подав свою — для інших, людських, глибин. Так званий «потік свідомості» (кінематографічний фаворит Джойса Ейзенштейн перший в СРСР читає «Улісса» і по тому його ентузіаст до останніх днів свого життя — запропонував переконливіший термін-синонім: «внутрішній монолог»): дивовижна за своєю і смисловою й іншою повнотою «стенограма» ґрандіозного буттєвого видовища у тих глибинах. Бездонних у всіх людських випадках: чи то у великого дублінця, чи то у його зовні крихітного неройця…

А назустріч останньому інтер’єрами-екстер’єрами маленького кельтсько-бритійського Вавилону, його вулицями-провулками-пустирищами, міріадами його колізій — іде, занурений у себе і у весь всесвіт, молодик-художник, гіпермайстер, який уже давно здогадується про ті глибини — і який невдовзі віддасть-відтворить їх. «І вийде випадковий подорожній, неначе знав, неначе чув усе» (Надя Могилянська, саме в той день і рік появи «Улісса»).

А безперестанку назустріч і Леопольду Блуму, і Стівену Дедалусу і всім іншим жителям дублінського космосу і всьому їхньому часопростору — надходять ті чи ті сигнали з минулого, з усіх його культур, цивілізацій, формацій, окремих явищ. Сигнали із колишньої подієвості в нинішню. Слух і зіниця автора з особливою енергією виокремлюють із того знакового огрому — передовсім біблійне й античне. Сигнали звідти з дивовижною силою починають «тут» енергійно впорядковувати-організовувати рішуче всю романну подієвість, і її ніби хаос раптом постає космосом, безлад — ладом, шарварок — архітектурою! Прийнаймні архітектурною метонімією загальної впорядкованості Всесвіту, якої Джойс навчався у свого світоглядного улюбленця, святого Томи Аквіната, найґрунтовнішого коментатора того, що Богдан-Ігор Антонич назвав «Великою Гармонією».