Чарівна діброва

Тамарин синій «Дадж» пахкав перед будинком та злегка дрижав від праці кріпкого мотору. У кімнаті Тамара обговорювала з батьком його задум поїхати на той берег покупатися.

— Нічого мені не станеться! Не буду ж я плавати, пірнати чи що. От так увійду в воду та гарненько покупаюся. Вода лагідна, повітря тепле, то й кортить.

— А ви, тату, краще покупаєтесь у ванні. Вода тепліша, спокійна, і мама допоможе, і менше треба зусилля, як у озері.

Тамарині карі очі уважно дивилися на батька. У нього під очима легкі набряки, губи наче б синяві. Поклала пальці на зап'ясток та вислухувала живчик. Бив нерівномірно, переривано. Та це так уже від років. Після останнього серцевого приступу. Був дуже тяжкий оцей зціп передньої артерії серця. Здавалось — не переживе. Та якось вибрався. Навіть на Фльоріду їздили разом узимку, і купався він у морі.

— А мене таки кортить, — просив. — І голову помию милом і гарненько висушу на сонці та вітрі.

Доторкнувся рукою до ще буйного сивого волосся. Ні сліду, ні початку лисини. Живі, веселі, карі очі майже такі молоді, як у доньки.

Вже тарахкотів «Дадж». Не так він, як лежанка в баґажнику. Хитався й стрибав по ямках, вони густо засіяли доріжку, що сполучує Діброву з Берегом Мрійників. Праворуч від сусідового озера піднялося стадко диких качок. Зникли понад лісом, мабуть, простуючи до котрогось із озер, яких тут так багато обабіч дороги. Може, в гості до сусідів, може, там якась оказія, а може, щось смачне в цю підвечірню пору трапиться.

— Він завжди був героєм, ціле життя. От і тепер: ніколи в нього ні скарги, ні нарікань. Коли в нього запитаєш, як себе почуває, завжди каже, що добре. Він боїться нас турбувати, не хоче хвилювати маму. Але він сам не знає, яке в нього слабе серце. Коли я показала одному лікареві його електрокардіограму, він аж жахнувся: не вірив, що ця людина ще живе. І поведінка в нього конче як у здорового. Але я боюсь тієї хвилини, що ось-ось може надійти…

Тамарині думки кружляли навколо батька.

Він поглядав за підлітаючими качками і думав:

— Долі не обминеш. Що має бути — буде. Он ще трішки… Але жити хочеться, о, як хочеться! Бути молодим, незалежним, їхати-мандрувати й радіти життям!

Його серце бігло швидко-швиденько. Потім зупинялося. На коротенький момент. Але його відчував Михайло, як нежданий неспокій, як наглий брак повітря. Тоді знову серце бігло, наче б хотіло наздогнати те, через що припізнилось, зупиняючись. Воно ж привикло працювати ціле життя, без однієї секунди відпочинку.

Михайло Євтухович викупався, помив голову і тепер, загорнутий в купелевий плащ, відпочивав на березі. Лагідний літній вітер розвівав чуприну, сонце лягало тепло й ласкаво на обличчя, і на ньому не було слідів старости, ні довготривалої хвороби.

— До Мехіко обов’язково мусимо поїхати, тату! — розказувала Тамара. — Там, над Пацифіком — краса. І гори, і місто, і великі піскові пляжі. А вода яка тепла, яка лагідна! І така прозора, така синя! Влізеш, а вилазити не хочеться! І хоч я взагалі боюся води, а там сиділа в ній годинами і таки навчилася плавати. Скільки разів купалася в Атлантику чи в озері і не навчилася. А от у теплій затоці Акапулько — інша справа.