Чарівна діброва
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Чарівна діброва». Краткое содержание книги:
— А де ж четвертий? — запитує Степан, що пильно слідкує за плянетою.
Виявляється, що по противному боці, направо, видно маленьку світляну точку — четвертий місяць Юпітера.
— Тепер, прошу, приступіть до цього середнього телескопа й оглядайте Сатурн. От цікава штучка, така цікава-прецікава!
Пані доктор зняла окуляри та притулила ніс до телескопа.
— О! — скрикнула. — О, який чудовий! Який обручик має в поясі! Точно, дзиґа: торкни за шнурок, і він так і зафуркотить по небесному полі.
Усі по черзі захоплювалися Сатурном. І не доглянули за його обручиком смуг, що, як на Юпітері, снуються по паралелях.
— Так, він дуже зграбний, — погоджується пан астроном. — Цей обручик становлять сателіти, звані астероїдами. Має їх і Земля, але менше.
— Він справді іграшковий, — погоджується Галя. — Крізь малий телескоп він менший, але, як каже астроном, дуже зграбний.
— На цьому й кінець сьогоднішній лекції. Зір вам не покажу, поперше тому, що ніч дуже місячна, й їх не видно, а подруге, що зір взагалі телескопом не візьмеш: вони надто далекі, й їх не побільшиш. Але приходьте наступної неділі, принесу бінокуляр і спостерігатимемо крізь нього сузір’я.
Верталися на Діброву. Група молодих подалася пішки здовж озера.
Шумів стиха ліс, журкотіла вода, переливаючись між озерами, і злегка гомоніли-зідхали хвильки, добігаючи до берега. Цвіркуни то сюрчали, то вмовкали, з піль долітав запах квітучої кукурудзи.
Місяць, опікун закоханих, хилився в напрямі до пагорба, і його сяйво мережало на воді довгу срібну стежку. Доріжка то виринала в його сяйві, то знову зникала в тіні дерев. По ній стелилися подовгасті тіні людей. Одна і друга йшли одинцем, інші парами чи групкою.
Увійшли в браму й стали розсипатися-розпливатися в нічних сутінках. Подвійна тінь — обоє в штанях і майже однакового вигляду, тільки одна з клубком волосся на голові — спершу була сполучена смугою рук. Але смуга стала швидко скорочуватись, тінь наблизилась одна до одної, і злобне місячне сяйво поклало одну голову на другу трішки нижче, там, де високий карк вибігав у клубок на тім’ї. Щоб уникнути такого світляного ефекту, тінь-пара взяла праворуч і зникла в темноті, що панувала між деревами.
Теорія збудливости місячного сяйва, мабуть, стосувалася до людей, а не до тіней. Вони воліли темряву. Вона надила, обіцювала, кликала.
День і ніч Михайла Євтуховича
Перед адміністраційним будинком, де часово зажив пан Михайло — лежанка. Вона тепер порожня. Бо господар (може, назвім його хворим, хоч він не був якраз тепер хворим) проходжувався по доріжці. У руці в нього книжка, великий палець застромлений між сторінки. Прочитавши розділ, він підводився з своєї лежанки та проходжувався й передумував те, що прочитав. Так, врешті, лікарі йому поручили: трохи лежати і трохи ходити. Так, злегенька, як і в нас кажуть, не лише в Америці.
Зупинився, підвів очі на групу смерек та глибоко вдихав чисте повітря, змішане з пахощами живиці. Був серпень, сонце пригрівало.
— Пахощі дерев мають у собі стільки життя, — думав Михайло. — Це кров, це соки. Істотні для живого, прикметні деревам. Усе живе пахне, навіть тварина та й, певно, людина. Молода, свіжа, життєрадісна. Степан говорив, що все пахне, і нюхав навіть залізо, казав, що в нього дуже привітний запах. Але то був будівельник.
— Пахнуло моє звання в Києві. Вагони кавунів, тонни яблук, сливи. Коли їх привозили на базу, вони пахнули степом, сонцем баштанів і теплою тінню садків. Соками землі пахнули навіть гори картоплі та скирти буряків. Вони пахнули солодко-кислувато, наче б уже готовим борщем.
Михайло посміхнувся: не буряки пахнуть борщем, а борщ буряками, — поправив свої думки. Смачний борщ, що його готовила Анна Андріївна. Хоча в неї була все життя фахова праця, проте вона не цуралася куховарства. Славна з неї господиня! Ще й сьогодні…
Михайло Євтухович спинився на прикрій обставині: лікарі заборонили йому жирне, солодке, печене. Господи, чого вони тільки не заборонили! А їсти він любив смачно, сито й удосталь.
— Яке діло моєму серцю до того, чи моя курка жирна, чи ні? Іде їжа до шлунку ж, а не до серця. Але ті лікарі…
Проте, хоч нарікав на лікарів, слухав їхніх порад та придержувався їхніх приписів. Врешті, Тамара теж так каже. А вона — лікарка, і нікому Михайло не довіряє так, як доньці. Двічі студії, два дипломи — це тобі не жарти!