Жартівники

— Несторе-е! — враз, мов батогом ляснуло, й дзюркотливе розлився сміх. «Господи, ще одна аматорка на мою голову!» — зупинився у дверях і обернувся обличчям до дівчини.

— Що не кажи, а ти таки мене любиш!

— Ні, з мене досить! Ходи пообідаєш і поїдемо. Там уже тебе шукають.

— Шукають? — ніби серйознішає дівчина. — Цікаво хто?

— Твій тренер, — подав дівчині пакет кольорових фотографій.

— А масажист?

— Йому до лампочки, жива ти чи мертва… То тільки батькам болять вчинки власних чад.

— Нащо я йому?

— Боявся розголосу. У випадку твоєї смерті, все летіло шкереберть: слава, кар'єра…

— То ти мене покинув отут в самотині й за світ сонця попер до нього?

— Еге ж, аби використати тебе в корисних цілях.

— Скажи людською мовою.

— Професор за хабара підписав медичний висновок про зґвалтування. Добре знав, хто за цим стоїть і, за звичайних обставин, аж ніяк би не зізнався… Я це передбачив, і ще вчора зателефонувавши, вкинув під черепну коробку їжака.

— Якого їжака?

— Поцікавився чи знайшли твій труп. Сьогодні, прихопив твої босоніжки, виготовив у «Кодаку» знімки, подався у гості… На радощах Іллярій поділився зі мною, як з ліпшим другом, усім що знав. Покаявся і зізнався, що дав отим фашистам психоруйнівних препаратів…

— Яким фашистам?

— А отим, що злетіли вгору під синьо-жовтими гаслами й дорвались до м'яких крісел… Та нічого, я доберусь до них!

— Ой, як цікаво! Мов у детективному кіно… Скажи, Несторе, а мені ти зможеш допомогти?

— Натовкти морду Ромчикові? — він тицьнув у знімок вчорашнього кривдника.

— Та ні. Натовкти морду я зможу й сама.

— Цікаво, як би ти ото натовкла морду такому стовпу?

— Руками, або ногами.

— Що-о? — Нестор присів на канапу й враз весело розсміявся.

— Ти що, не віриш? У мене 4-й дан і чорний пояс.

— Та ні вірю, а сміюсь з себе.

— З себе?

— Зі своєї тупуватості. Мені різали очі твої міцні ноги, смуги м'язів на торсі, я припускав, що ти мусиш щось мати зі спортом, але щоби каратистка…

— Мій батько колишній чемпіон України з кік-боксингу, й чи не з колиски вчив мене постояти за себе… Вчив усупереч матері, котра все охала й ахала, побоюючись за мою жіночість… Та, як бачиш, й побоювання були даремними, шарму в мене хоч відбавляй.

В очах знову почала розгорятись лукавість, дівчина звелась на ноги, елегантно пройшлася через кімнату й зупинилась навпроти нього.

— Що правда, то правда. — Нестор поглянув знизу вверх, зустрівся з двома веселими бісиками, й вдавано глибоко зітхнув. — Твій шарм, а особливо ноги, поразили мене ще там у яру.

— Чим?

— Не знаю. А чим вражає красива квітка, крапелька роси на її пелюстках, схід чи захід сонця, барви вечірньої чи вранішньої зорі…

— Що ж, мушу визнати, що в тебе, як у письменника зовнішній зір чіпкий. І ти зі мною погодишся, що фізична врода від Бога дарована батьком-матір'ю і абсолютно тобі не підвладна. Але осанка, елегантність, гнучкість, грація, блискавичність реакції — все це плоди невтомної щоденної праці.