Джек

Нарешті вони рушили в дорогу.

Джек з матір'ю всілися у глибині відкритої коляски, а Маду – поруч з Огюстеном; то було місце аж ніяк не королівське, але Маду доводилося скуштувати й не такого.

Прогулянка розпочалася чудово. Перед ними стелилася така знайома широка вулиця Імператриці, на якій вранці дихається легко й вільно. Дорогою траплялись нечисленні перехожі, із тих, що люблять погрітися на сонці і подихати повітрям, поки на вулиці мало людей, немає гамору і порохняви. Гувернантки гуляли з дітьми – найменших несли на руках, і вигляд у цих крихіток у довгих білих платтячках був дуже урочистий. Старші діти, :і голими руками й колінами, йшли самі, і вітерець пестив їхнє волосся. Повз нашу компанію проїздили також вершники і амазонки; на підметеній піщаній доріжці, відведеній для верхової їзди, виднілися свіжі сліди вранішніх кавалькад, обабіч зеленіли галявини, і здавалося, що ти не в громадському місці, а на алеї приватного парку. Таке саме враження безхмарного спокою й розкошів справляли оточені зеленню вілли з червоної цегли і з підсиненою погожим ранком шиферною покрівлею: вони були немов умиті свіжістю.

Щасливий Джек не міг усидіти на місці, він обіймав матір, смикав Маду за поли його мундира.

– Ти задоволений, Маду?

– О! Дуже задоволений, мусьї.

Аж ось і Булонський ліс; він оживав і зеленів, подекуди виднілися перші квіти. Траплялися алеї, де лише верхівки віковічних дерев були немов обсипані смарагдовою зеленню або порожевілі від власного соку, і тому віти, залиті сонцем, здавалися прозорими, немов легкі хмаринки. Тут росли дерева різних порід, світла зелень свіжих паростків переходила в густі барви вічнозелених чагарників. Жорстке, заклякле від зимових холодів і снігу листя падуба торкалося кущів бузку з набряклими бруньками, недовірливих, мерзлякуватих.

Коляска зупинилася перед рестораном «Павільйон», і поки готували для них обід, пані де Барансі пішла з дітьми погуляти навколо озера. Цієї ранкової години ніщо ще не порушувало його спокою: ще не настав час довгих післяполуденних прогулянок, коли на водній гладіні відбиваються обшиті галунами лівреї кучерів у напудрених перуках, султани на кінських головах та блискучі спиці екіпажів.

Озеро ще зберігало нічну свіжість, і над ним котився легкий туман. Плавали лебеді, в прозору воду заглядали край берега очерети, а затінок, тиша і безлюддя, здавалося, повернули йому вигляд справжнього природного водоймища: воно брижилось, вкривалося легенькими хвильками, а джерела, що струмували десь на дні, виштовхували на поверхню легке прозоре шумовиння. Це була не застигла гладінь, що віддзеркалює останні моди суєтних парижан, – озеро відважилося стати справжнім озером, над ним сплескували крила, в ньому скидалася риба, розрізаючи його плавцями, а плакучі верби, опушені зеленню ніжних листочків, занурили у нього свої журливі віти.