Джек
- Автор: Доде Альфонс
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: Виктор Омельченко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек». Краткое содержание книги:
Трагічна доля спіткала і Джека, головного героя, який у нерівному двобої з несправедливістю і самодурством намагається відстояти свою людську гідність.
Роман увійшов до золотого фонду світової літератури.
Ця жінка хвилювала його. Якщо ти обрав для себе фах лірика, жертви кохання, то нелегко залишатися байдужим до німих обожнювань, що лестять одночасно і твоєму марнославству віршомаза, і самолюбству бувалого зальотника. Відтоді, як д'Аржантон побачив Іду в розкошах її помешкання – правда, трохи вульгарних розкошах, як і вона сама, – сповненого затишку й приємного комфорту, він відчув, що його заполоняє любовна млість, яка відразу розтопила суворі принципи поета.
Аморі д'Аржантон належав до однієї з тих давніх провінційних родин, чиї маленькі замки більше скидаються на садиби заможних фермерів, але скромніші й бідніші. Три покоління розорених д'Аржантонів ледве животіли в старому замку, провадячи сільське життя дрібномаєтних дворян та перебиваючись полюванням і таким-сяким рільництвом, але зрештою його родина мусила продати свою єдину власність – дім, виїхати з рідних місць і шукати щастя у Парижі.
Відтоді д'Аржантони, які кинулись було в торгівлю, скотилися до таких злиднів, що понад тридцять років не додавали частку «де» до свого прізвища. Обравши літературне ремесло, Аморі відновив шляхетну частку й титул віконта, на який мав право. Сподіваючись прославити своє ім'я і титул, в гендлярському пориві честолюбства він якось кинув нахабну фразу:
– Я хочу, щоб «віконт д'Аржантон» вимовляли із такою пошаною, як і «віконт де Шатобріан».
– Або віконт д'Арленкур! – підхопив відомий нам співак Лабассендр, який замолоду був робітником і щиро ненавидів знать.
Поетове дитинство було похмуре й бідне, безрадісне і безпросвітне. Він змалку жив серед тривог, нестатків і сліз, під тягарем яких так швидко в'януть діти; ніколи не сміявся і не бавився з іншими малюками. Стипендія, яку Аморі мав у ліцеї Людовіка Великого, була для нього мов рятівне коло, і вій таки завершив навчання, та через неї ж до його непевного становища додавалося ще й почуття залежності... Єдиною розрадою були канікули і неділі, що минали в материної сестри, чудової жінки, яка тримала мебльовані кімнати в кварталі Маре і час від часу давала трохи грошей на рукавички, бо він з ранньої юності дуже дбав про своє вбрання.
Таке сумне дитинство лишає гіркоту на все життя. Тільки довгі роки щастя, незліченні успіхи могли б стерти з пам'яті гнітючі спогади про таке дитинство. Скільки трапляється багатих, можновладних і нібито щасливих людей з високим становищем у суспільстві, які, проте, ніколи не мають утіхи від життя; в кутиках рота у них назавжди залягла заздрісна складка – слід колишніх розчарувань, а в їхній поставі усе ще прозирає соромлива ніяковість, яка в'їлася у юні неокріплі тіла ще тоді, коли вони носили мішкувату латану одежину, перелицьовану із старого батьківського одягу.
Не дивно, що гірка посмішка так часто кривила д'Аржантонові губи.
У свої двадцять сім років він ще нічого не досягнув, крім видання власним коштом томика віршів із загальнолюдськими мотивами. Щоб видати їх, наш віршомаз півроку сидів на хлібі й воді, та про цю книжку ніхто й не згадав. Він і далі напружено працював, вірив у себе, мав і тверду волю, але для поета всього цього мало, від нього вимагають окриленості. А крил д'Аржантон не мав. Часом він їх лише болісно відчував, як відчувають ампутовані руки чи ноги, і його марні безплідні потуги лише пожирали його час і сили.
Він заробляв на прожиття, даючи уроки, а жорсткі обмеження дозволяли йому животіти до кінця місяця, коли надходило трохи грошей від тітки, що доживала віку в провінції. Все це мало скидалося на ідеал, придуманий Ідою, на хаотичне життя світського поета, який тішився успіхом у жінок та любовними пригодами по всіх салонах аристократичного передмістя.
Маючи спесиву й холодну вдачу, д'Аржантон досі уникав тривких зв'язків, хоч йому не бракувало нагод. Відомо, що завжди є безліч жінок, яким подобаються такі типи і які готові клюнути на їхнє «я вірую в кохання», як верховодка на гачок. Але на д'Аржантонів погляд, жінки були тільки перепоною, тільки марнуванням часу. Йому було достатньо їхнього захоплення, сам себе він бачив у вищих сферах, де витав, оточений обожненням, на яке гребував відповідати.
Іда де Барансі була першою жінкою, що справила на нього глибоке враження. Сама вона про це і не здогадувались, і щоразу, коли її приводило до гімназії аж надто часте бажання побачитися з Джеком, вона, зіткнувшись із д'Аржантоном, трималася так само ніяково і принижено, а її голос звучав так несміливо, наче благав прощення.
Та поет навіть після візиту на бульвар Османа грав комедію, прикидаючись байдужим до неї; проте це не заважало йому потай голубити її сина, наближати хлопчика до себе, наводити його на розмови про матір, про її помешкання, елегантність якого зачаровувала і обурювала д'Аржантона, пробуджуючи в ньому марнославство й ревнощі.