Флешка-2GB

— Оце і є твій малюнок? — Дівчинка кивнула. — І за це у вас ставлять «п'ятірки»?

— Так, пане Іздрик, — пролунав раптом голос із кафедри. Оце ми і вважаємо найвищим проявом того, що ви називаєте «мистецтвом».

— Але ж…

— На жаль, зараз немає можливості дискутувати з вами. Як бачите, у нас урок.

Я збентежено принишк. Мене вразило навіть не те, що научителька знала моє прізвище, а невиразне усвідомлення того, що саме зараз відбувається щось страшенно важливе, що я мушу сконцентрувати всі свої чуття, всю інтуїцію і віру, бо це message, безсумнівно, message, до того ж message, адресований безпосередньо мені, можливо, це звістка, на яку я чекав усе життя, і якщо це, власне, той шанс, то він єдиний, його треба хапати просто зараз, повторів не буде, зосередься, ідіоте, ти ж просив про це стільки часу, зосередься, ти можеш, ти ж іще не зовсім пропащий, напруж свої пропиті звивини, засранцю, будь уважний, будь уважний, будь уважний, курва, сука, блядь, до дідька, чорт, чорт, чорт!

Рипнули двері, й до класу зайшла настоятелька з двома молоденькими черницями. Учні встали. Підвівся і я.

Легким поворотом голови настоятелька показала мені йти за нею. Я здивовано звів брови. Вона ствердно кивнула.

Розуміючи, що, мабуть-таки, я не лише втратив свій шанс, але й вчинив щось непотребне, я рушив до виходу. На порозі обернувся, але мКд і далі поралася з плакатами й не дивилася в мій бік. У коридорі чекали ті дві молоді черниці, настоятельки вже не було. Мовчки, жестами вони показували мені дорогу й допомагали протиснутися крізь тлум. Зрештою, я й так не наважився би про що-небудь їх розпитувати. Перед якимись дверима ми зупинилися, черниці відчинили їх, і я, підштовхуваний людьми, що снували коридором, увійшов. Настоятелька сиділа за столом, цілком сучасним офісним столом, на якому до того ж стояв лептоп останньої моделі.