Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
— Ось і знов, як колись! Все на цьому дідинцеві! — Усміх не сходить зі зів’ялого обличчя мандрівниці.— Немов до милого дому з своїх мандрів далеких повернулась. Й не натішитись, що ось і знов, мов у рідній оселі.
— Таж тільки нині не подасть нам ніхто,— хитає головою сліпа.
— Чом ніхто? Божа милість подасть!
— Так. Тільки ж нині й сама Свята Софія, як і ми — жебрачка,— вгинається сумом голос сліпої.— Каліка окрадена. І каміння тесане, плинти й приліпи ліпші з підбаннику й порталу, сохи різьблені, — що ціліше було геть-геть все покрадено.
— А що ж єпископ? — питається мандрівна.
— Давно ти, сестро, від нас відійшла, то й... бодай не питати! Змилуйся, Боже! Покинули Київ і єпископи наші. Не-супокійно, мовляв, у ньому жити.
— І не печуться?
— Печуться, єже обрітши що красне, собі його взяти й відвезти, як той грек казав.
Хвилина тиші пригашує скаргу сліпої. Але за хвилю сама сліпа додає:
— Та не плачмо над цим, сестро. Сказано-бо: стіною нерушимою є тільки мудрість Божа — Софія свята. Вона й перед єпископами недостойними храм чесним і землю свою оборонить.
— Амінь, сестро!..
Марійка слухає, як починає нова бабуся про мандри свої розповідати.
— Херсонес... Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув’язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий, мережаний над тілом його у морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря — Евксінту Буряного виходить він на світ... Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не узріли мої грішні очі чуда великого. А що вже мук натерпілась! Скільки путі сходила-перейшла! Була б і живою не зосталася, коли б не один старий невіра-поганець — най йому Бог милосердий буде — признав, що я несповна розуму. От тоді тільки вже йшла я скрізь, як по рівному ослоні. І їсти давали, і спати скрізь пускали. Бо ж у них, бач, благословен єсть той піврозумний.
І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона — «піврозумна»! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі «невірні» та «невірні», аж моторошно Марійці слухати. «Бо ж до Вавилона ходила! Та її ті татари і хан Ірод збили. 1 ногу поламали, тому й шкутильгає»!
Але таке й думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку мошкару, коли та дуже тне. Але «невірні» все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліпше б заспівати, так біля церкви, те — «грішка»! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила!
Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним кроком, притискуючи рослини босою ногою. Ягід так шукати не можна, але фіалки... Ось вони! Й, при-куцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш її босоніж, — тоді запах міцнішає. А з тим запахом, що розливається по дворищу, відлітають і думки про Вавилон, про скотього бога та про тих страшних «невірних», що чужу бабусю били...
— І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому кля-чила, де море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало... Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла я по нього аж на край світа, людоньки! — долітають в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається. Тепер-бо вона не тільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить їхню ситу фіалову барву. Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвиднилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а «опівночі» й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок!
Дівчинка випростується й оглядається назад. А там — з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, — повно світла.
Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і — застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-те-телить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: «Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі»...
У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом — довгастим, мурованим, як гробниця,— світла, світла! — Не свічки — зорі порозквітали вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих. Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в’ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.