Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.
1 справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.
— Йой, кажіть, бабусю, кажіть! — враз подасть голос, як баба замовкне.
— Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош погану. Христа ж звелів розп’яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть,— то й жити ж тоді не можна татарам. Бо ж як тоді церкви Божі палити? Міста християнські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?..
Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба з дівчинкою, вже ось-ось недалеко й «жидівське місто», що біля Львівської брами. Чути вже й пси явкотять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково «невірні». Що, як їх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавилона Іро-дові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівської слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий. Вже по ній. А там вже незабаром і Софіївські мури темним островом з оксамиту ночі виходять. Один бік церкви великої, мов широкі уста, до неба зітхають, другий — ницо в звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками «вигаптовано». Любить Марійка ту «мусію нерушену», й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Це ж вона, як говорить бабуся Марія, «є Царства Стіною Нерушимою»! І три зорі там намальовані... Ще б пак не знала їх Марійка! Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом сяють!
— Бабусю, це ж бо вони зійшли з неба й так вже тут залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об’явився? Чи...
Чиїсь кроки... Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір’я.
— Хтось тут ходить, бабусю,— шепотить Марійка.
— Вітер, дитино,— хитає головою стара,— Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком...— Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить,— Бач, скільки його тут отой пустун понаносив. Веснонька ще не встигла поховати під килимом нового зілля.
— Бабусеньку'! Таж іде хтось... До нас іде! Ну, і як ви не чуєте?
Чує й стара: шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу припадає, другу тягне.
— Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща,— Й гукає вголос: — Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресіння в Святій Софії зруйнованій.
З пітьми виринає ще більш за бабу Марію збідована постать, з клунком-горбом за плечима. І немов темрява ночі ще для неї заясна — прикриває рукою дашком очі:
— Маріє! Це — ти? — Голос завмирає слабенький, як тихий вітрець в надломанім голоснику під виспром в розваленім храмі. Та баба Марія впізнає відразу товаришку колишніх, під цими ж мурами прожитих, прошацьких літ. Умнозі-бо пройшло їх!
— Маріє! — немов відгуком власного наймення вітає прихожу незряча. Й сліпма без Марійчиної помочі йде їй назустріч. Обнімаються й нахрест тричі цілуються жебрачки.
Марійка всміхається, аж хихикає: так радісно їй, що бабуся зустріла когось любого.
«Мандрівна Марія» гладить і дівчаткові пелехату голівку й гладеньке личко, всміхається до неї беззубим ротом:
— Дістанеш, дитинко, від мене гостинчика... Але стривай: аж воскресне Христос й стане «празников праз-ник»,— дивиться на небо, ниже очима зорі, немов рахує їх. — Уже до півночі недалечко!
Сідають старі на широкім плинтусі з позбиваним горорі-зом, на уламках грузів, що, мов закам’янілі вівці, ген-ген пасуться по широкім дворищі.