![Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/3/1/9/nad-prirvoyu-u-zhiti-the-catcher-in-the-rye-uk-download.jpg)
Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]
- Автор: Сэлинджер Джером Дейвид
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]». Краткое содержание книги:
«Над прірвою в житі» — центральний твір Селікджера. Автор вибирає форму романа-сповіді, найбільш експресивну з можливих романних форм. Сімнадцятирічний Холден Колфілд, головний герой твору, знаходячись на лікуванні у санаторії для нервовохворих, розповідає про те, що сталося майже рік назад, коли йому було шістнадцять років…
Вся річ у тім, що мені просто нічого не хотілося. Якщо вже казати правду, то все це мене швидше пригнічувало, ніж збуджувало. Мене пригнічувала вона. Ота її зелена сукня в шафі, і взагалі. А крім того, я і в думці не припускав, що це можна робити з людиною, яка цілісінький день просиджує в отому ідіотському кіно. Слово честі, і в думці не припускав.
— А вона підходить до мене й дивно так поглядає, ніби мені не вірить.
— А що таке?
— Та нічого такого. — Слухайте, я вже й сам почав нервуватися! — У мене, бачте, зовсім недавно була операція.
— Та ну?! Де?
— Та, як там її, на клавікорді.
— Та ну?! А де ж у біса та клавікорда?
— Клавікорда? Розумієте, вона, по суті, у спинному мозку. В самому низу спинномозкової каналу.
— Та ну?! — каже. — Кошмар! — А тоді бере, каналія, й сідає мені на коліна! — Пупсику! — каже.
Вона так мене рознервувала, що я молов уже чортибатька-зна-що.
— Я ще й досі не видужав, — кажу.
— А ти схожий на одного актора з кіно. Знаєш? Як там його… Та ти знаєш, про кого я. Як же його в чорта звати?..
— Не знаю, — кажу. Бачу, вона й не збирається, каналія, злазити з моїх колін.
— Та чого там не знаєш! Він ще грав в отому фільмі з Мелвіном Дугласом. Отой, що був молодшим братом Мелвіна Дугласа. Пригадуєш? Ну той, котрий випав з човна. Та ти знаєш, про кого я!
— Ні, не знаю. Я взагалі намагаюся не ходити в кіно. Коли бачу — вона вже починає дозволяти собі зі мною чортзна-що. Вульгарно так, і взагалі.
— Може, не треба, га? — питаю. — Немає в мене настрою, я ж вам казав. Я щойно після операції.
З моїх колін вона не злізла, тільки глипнула на мене такими злющими очима та й каже:
— Слухай, я вже спала, а цей прицюцькуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я…
— Я ж бо сказав, я вам заплачу — за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава богу. Бо мені недавно робили дуже серйозну операцію і, вважайте, я ще й досі…
— То на якого ж чорта ти сказав отому прицюцькуватому Морісові, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно чикрижили оту твою розтриклятущу… як її там? На якого ж чорта?
— Ну, мені здалося, що я почуватиму себе багато краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвилинку встанете, я візьму ґаманець. Устаньте, будь ласка.
Вона була зла, як собака, але з колін моїх усе ж таки встала. Я взяв із шифоньєрки гаманець, дістав п’ять доларів і дав їй.
— Велике вам спасибі,— кажу. — Величезне спасибі!
— Тут п’ять. А треба десять.
Бачу, щось тут не те. Недаремно я потерпав, що чимсь таким воно й скінчиться. Чула моя душа.
— Моріс сказав, що п’ять, — відповів я. — Він сказав: до ранку — п’ятнадцять, а за раз — тільки п’ять.
— Десять за раз.
— Він сказав: п’ять. Вибачте, їй-богу, вибачте, але більше я не дам.
Вона стенула плечима — точнісінько, як кілька хвилин тому, а тоді таким крижаним голосом процідила:
— Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, вам це занадто важко?
От дівчина — жах! Голосок тонюсінький, а як сказоне що-небудь, аж мороз поза шкірою йде. Якби це була товста, стара й уся наквацьована вішалка, то не так би наводила страх.
Я підійшов до шафи й дістав сукню. Натягла вона її, потім узяла з ліжка пальто.
— Ну, бувай, гнидо пузата! — каже.
— Бувайте! — кажу. Дякувати їй чи там що я вже не став. І правильно зробив.
14
Коли каналія Санні пішла, я сів у крісло й викурив дві сигарети одну за одною. Надворі вже розвиднялося. Слухайте, а на серці в мене коти шкребли. Так було тоскно — ви собі не уявляєте. І тоді я почав розмовляти вголос з Аллі. Час від часу я так роблю, коли на душі стає дуже важко. Біжи, Аллі, кажу, додому, бери велосипед і жди мене біля будинку Боббі Феллона. Боббі Феллон жив у Мені неподалік від нас — ще тоді, багато років тому. І ось одного разу сталася така пригода: ми з Боббі надумали гайнути велосипедами _на озеро Седебіго. Візьмемо з собою, думаємо, сніданок тощо, прихопимо дрібнокаліберки — ми ще були шкети і взагалі гадали, що з дрібнокаліберок можна настріляти дичини. Одне слово, Аллі почув, як ми домовлялися, й собі захотів з нами, а я кажу, не поїдеш, і край. Ти ще малий, кажу. І ось тепер, коли на душі мені стає тоскно, я іноді кажу йому: «Гаразд, біжи додому, візьми велосипед і жди мене біля будинку Боббі. Тільки не дляйся!» Річ не в тім, що я ніколи не брав його нікуди з собою абощо. Ні, брав. Але того дня не взяв. А він зовсім і не образився. Він узагалі на мене ніколи не ображався. Та я щоразу згадую про це, коли на душі стає тоскно.