Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]

Скинула сукню, стоїть, а мені якось так чудно, ніяково! Я ж не думав, що вона почне так одразу. Я розумію: коли перед тобою раптом починають стягувати через голову сукню, ти повинен уже весь аж горіти і т. ін. Але я ніякого вогню в собі не відчував. Навпаки, все це мене швидше пригнічувало, ніж розпалювало.

— Чуєш, ти маєш годинника?

— Ні-ні, не маю, — кажу. Слухайте, ох і ніяково ж мені стало! — А як вас звати? — питаю.

А вона стоїть переді мною в самій рожевій комбінашці. Страшенно незручно мені було. Слово честі.

— Санні. То що, поїхали?

— Може, спершу трохи побалакаємо? — питаю. Теж придумав ідею! Дитячий садок. Але ж я почував себе збіса ніяково. — Ви дуже поспішаєте?

Вона глянула на мене, мов на божевільного.

— Якого чорта? Про що тут розбузикувати? — каже.

— Та не знаю. Ні про що. Просто я подумав, може, вам скортить трохи погомоніти…

Вона знов сіла на стілець біля столу. Видно, не до шмиги їй усе це було. Сидить і знов ногою погойдує. Слухайте, ох і нервова ж попалася!

— Може, візьмете сигаретку? — забув к дідьку, що вона ж не курить.

— Я не курю. Знаєш, ти як хочеш побалакати, то давай балакай. А то мені немає коли.

Та якби ж знаття, про що з нею балакати! Може, думаю, поцікавитись, як вона стала повією абощо? Але я побоявся питати. Однаково нічого, мабуть, не скаже.

— А ви самі не з Нью-Йорка? — питаю нарешті. На більше я не спромігся.

— Ні, я з Голлівуду, — каже. Потім устає і підходить до ліжка, де кинула сукню. — В тебе є плічка? А то ще сукня помнеться. Вона щойно з чистки.

— Аякже! — поквапився відповісти я. І так зрадів, що нарешті можна підхопитись і знайти собі роботу! Я взяв сукню й повісив її в шафу. Аж дивно якось. Коли я чіпляв сукню, мені стало чомусь сумно. Я уявив собі, як оця дівчина входить до магазину, купляє сукню, і ніхто там навіть не здогадується, що вона повія і т. ін. Продавець, мабуть, подумав, що вона порядна дівчина — купляє ж сукню. Сумно мені зробилося, аж страх — сам не знаю чому.

Потім я знову сів і спробував повернутися до нашої розмови. Але співрозмовниця в мене була нікудишня.

— А ви щовечора працюєте? — промовив я і відразу зрозумів, що моє запитання ідіотське.

— Угу, — каже і все ходить по кімнаті — туди-сюди, туди-сюди. Взяла зі столу меню, читає.

— А що ви робите вдень?

Вона стенула плечима. Плечі такі худенькі-худенькі.

— Сплю. В кіно йду. — Вона поклала меню і звела на мене очі. — Чуєш, то що? Не можу ж я цілу…

— Ви розумієте, — перебив я її,— щось кепсько я себе сьогодні почуваю. Важка ніч була. Слово честі. Я вам, звичайно, заплачу тощо, але ви не дуже заперечуватимете, якщо сьогодні нічого не буде? Як ви на це?