Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Він не хоче вертатися до батьків, хоч вони й зробили зворушливий жест; знаючи, як він бідує з Христиною, вони великодухо надіслали йому пакунок з теплими речами: штани й зимове пальто для нього й тепле жіноче манто для неї.

Власне кажучи, він не цілком свідомий того, де він і що він робить. Він перебуває в стані цілковитого душевного занепаду. Рід маячні володіє ним. Враження розпадаються. Думки вислизають з-під його контролю. Він втрачає владу над собою. Для нього немає що або ж де. Для нього існує ніщо й ніде. Він галюцинує. Його зґільйотиновано. Він іде, людина без голови, і свою одрубану голову він несе в простягненій руці перед собою.

В якомусь трансі, не знати як, він опинюється в околицях Дрента, в Північній Голландії, в цій країні пустельних лянд, пласкій і порожній, що робить її подібною до Брабанту, де він народився.

Кілька місяців, з вересня до листопада, він блукає без цілі в цілковитій внутрішній розгубленості по дорогах, нездібний вгамувати себе, ледве чи здібний сказати, що з ним або де він, куди він іде або звідкіля він прийшов. Він переходить через мости, минає ліси, перетинає дороги, звертає в той або інший бік, не питаючи нікого, куди веде цей шлях і куди він прийде. Хіба не все одно, куди йти і куди приведе його ця дорога, що нею він простує в нікуди й в ніде?!..

Його бентежать спомини про його нещасливе кохання до Сьєн, втрата, що лишила по собі нічим не заповнену порожнечу. В ньому прокидаються згадки про його любов до кузини. Його мучить біль ненасиченого кохання. В його уяві постають галюцинаційні картини неподіленого кохання, ілюзорні візії нездійснености, кошмарні візії, сексуальні привиди. Примари змисловости володіють ним. Здається, він блукає по колах пекла, де є лише те, чого немає. Він почуває себе як одержимий.

Горб, порослий сосняком. Самотнє в тумані кладовище. Одного полудня, немов у якомусь стані екстатичного збудження, він пережив дивне враження порожнечі; він раптом з остаточною ясністю побачив, яка порожня може бути ця пустельна країна в годину полудня, коли в каламутному серпанку над землею звисло одиноке бліде око сонця.

Сувора непривітна земля в брунатних, сіро-жовтих і фіалкових тонах. Внутрішня його самота ставала самотою всієї цієї країни. Він змальовує чорні стовбури обгорілих дубів, темні ставки, схожі на купи гною, повільне гниття німих торфовищ.

Поволі він переборює в собі цей плин втрат. Речі повертають собі зв’язки. Щоб народитися вдруге, треба було вмерти, і він вмер. Він умирав, тепер він починає видужувати. Треба гадати, що в ці місяці блукань він перейшов через найнижчу точку внутрішнього розпаду. З цього часу починається його вихід з ніщо й ніде. Самознищення приносить свої плоди. Він наблизився до межі, по той бік якої постане з ніщо й ніде, зі страждання, із самозаперечення, зі злиднів великий творчий геній Вінсента Ван Ґоґа.

Він усвідомлює це повернення. В листі до Тео він, хоч і не до кінця чітко, але все ж таки досить виразно намагається збагнути й висловити сенс пережитої ним у цей період кризи: