OST
- Автор: Батурин Сергій
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «OST». Краткое содержание книги:
Скільки коштує одне життя, якщо поряд гинуть — покоління?
Чи можна пройти через зраду, крах сподівань, неволю, приниження, і — не зрадити собі? Не зламатись і зберегти кохання?
Особисте право на вибір у трагічних обставинах — проблема, яку досліджує автор, розгортаючи дію роману на тлі подій Другої світової війни.
Жорстка правдивість поряд із тонкою лірикою, динамічний сюжет і тонкий психологізм — характерні ознаки стилю автора.
— Про що говорити? — гірко зітхнула вона якось і обвела сумним поглядом барак: двоповерхові нари, малесеньке вікно під самою стелею, пічечка у кутку. Вона усе ж перебралася на Марійчине місце, але ж не була здатна заповнити пустелю, яка виникла у Настусиній душі.
Учора до майстеррауму зайшов Карл Шліцен і запитав, де Марія. Настя пояснила, що подруга захворіла, і її доправили на лікування. «Бідна дівчинка», — спохмурнів Карл.
Дідусь Крюлл нічого не сказав, а сьогодні приніс не нові, але справні міцні черевики, густо змащені жиром, наказав скинути гольцшуґи**і взутися.
Він озирнувся — чи ніхто не бачить — і потай вклав до Настусиної руки безцінний дар — яблуко!
Потім, човгаючи, пройшов до свого столу.
…Тепер Настуся не сумнівалася: тоді вона бачила саме Ролька. Сьогодні вранці вона помітила його знов — з жовтими охоронниками він привів українських працівників з іншого табору.
«Нашим прикидався, українцем: усе Ролько та Ролько, в українському селі жив, у нашій українській школі вчився, а тепер він — німець Рольке, падлюка!»
Петер Рольке, обережно обминаючи калюжі, йшов мальовничою Променаденштрассе. Дощ припинився — він згорнув парасольку, глянув на годинника: час ще є, і вирішив, що непогано було б попоїсти. Тут поряд, за рогом, «Вайсес Гаус», трішечки далі — «Ґастгаус Фрюх» та «Портофіно». В усіх цих закладах готують добре. То куди ж? Таки до «Портофіно» — вирішив. Там чудові сосиски та непогане пиво.
Усе складається так добре. Він пройшов расову перевірку, довів стовідсоткове арійське походження й отримав громадянство Райху. Без обмежень. Вдалося навіть (знав би хто — чого коштувало) потрапити на постійне мешкання не до Білостоку, як дурні Крамари з Джулаївки, навіть не до Вартагау*, про що більшість німецьких переселенців тільки й мріяли, а сюди, до справжньої Німеччини. Він уже грає по вихідних у місцевому аматорському оркестрі, але пан Гоппе, впливова людина у місцевому партійному осередку, обіцяв підшукати щось краще, можливо, у місцевому театрі, а згодом — направити вчитися до Дюссельдорфа, або й до Кельна.
Працювати доводиться поки що перекладачем у таборі — нівроку, все залагодиться.
У ресторані Петер замовив сосиски з капустою та пиво. Симпатична офіціантка, що приймала замовлення, почувши невловиму відмінність у вимові молодого гарного пана (яка рідкість тепер — молодик, усі ж на фронті), не втрималася:
— Пан — остзеєць?
— Можна сказати і так, — погодився Петер, відверто розглядаючи жіночку.
…Перед самим католицьким Різдвом випав сніг. Білий та пухнастий, він лежав і не танув, сліпив очі своєю недоторканою чистотою. Білі вулиці, дахи, дерева… Сяйлива іскриста казка…
Не було, здавалося, війни, не гриміли вибухи, не летіли бомби, не вицілювали, причаївшись, жертву снайпери; нічого, тільки скрізь — білий блискучий сніг.
Марічка уже потроху вставала; кілька разів уже підходила до вікна і дивилася на вулицю, мокру від дощу, на будинок навпроти — іграшковий, пряниковий, як у тому сні, на шматочок сірого неба між домами.
А сьогодні — сніг… Як дарунок. І небо прозоре, синє.
Вона стояла і дивилася за вікно — на дах протилежного будинку, не в змозі, хоч і боліли очі, відірватися від білого сяйва.
— Маріє, — почула раптом позаду, — дитино, тобі ще не можна надовго вставати…
Пані Лотта обережно уклала дівчину у постіль:
— Відпочинь, ввечері ще встанеш.
А ввечері, коли з вікон до кімнати, ставши навшпиньки, прокрадалися сутінки, Лотта Лемарцаґль допомогла вбратися — у нове, гарне — і вивела дівчину до вітальні.
У темній просторій кімнаті пахло лісом. Посередині, не вельми висока, але неймовірно пишна, стояла прикрашена ялинка.
Такої краси Марічка не бачила ніколи. Деревце виблискувало намистами, набраними з великих шестикутників та кульок, світилися маленькі ліхтарики, розвішані по гілках, і в кожному горіла справжня малесенька свічечка. Тут же висіли срібні та золоті горішки, величезні різнобарвні дзеркальні скляні кулі. Але найбільше вразили — скляні будиночки, що висіли на вітах. Малесенькі. З укритими снігом дахами, з дверима та вікнами, майстерно зроблені — як справжні. Віконця намальовані жовтою фарбою, наче там, усередині, горить веселе святкове світло.
Зачаровано дивилася вона на казкову красу.
— Подобається? — озвався з крісла, що сховалося у темряві, десь у кутку кімнати, лікар пан Ріхард.
— Дуже, — відповіла, не зводячи очей з лісової красуні. — Ніколи такого не бачила.