Джури і підводний човен
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-015-2
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури і підводний човен». Краткое содержание книги:
У цьому романі Володимир Рутківський знову постає блискучим оповідачем і чарівником слова.
На тебе, любий читачу, чекають неймовірні пригоди, шалені звитяги і нові відкриття.
Разом з героями роману ти оборонятимеш Київ, перепливеш неприступні дніпровські пороги, розвідаєш таємниці підземної Хортиці, штурмуватимеш Очаківську фортецю.
Ти також дізнаєшся, як Санько допоміг Грицикові стати непереможним воїном-характерником, чому Демко Дурна Сила знову змінив своє прізвисько, і як Телесикові з Чорториєм вдалося винайти підводний човен і перепливти на ньому Чорне море. А небезпеки… На те вони й небезпеки, аби їх долати.
На жаль, чудовий художник нашої трилогії Максим Паленко так перейнявся характерництвом, що в пошуках нових вражень вирушив у суворі козацькі мандри, у яких зламав собі руку, і не встиг у призначений час завершити всіх ілюстрацій...
Це не оминуло уваги черкаського старости. Якусь хвилину він свердлив поглядом Манюню, а тоді запитливо глянув на Швайку. У відповідь той посміхнувся і кивнув головою: схоже, дещо було їм уже відомо.
— Можете розходитись, — звелів Глинський. — Усі, окрім цього здоровила.
Натовп квапливо розійшовся. Залишилися тільки цікаві до всього дітлахи та Манюня. Демко розглядав траву з таким виглядом, ніби ніколи її не бачив.
— Подивися мені в очі, — звелів князь Демкові. — Маєш що сказати?
— Я ж не знав, — ледь чутно відказав Демко і опустив голову ще нижче.
— Ну-ну, — підохотив Демка староста черкаський. — То чого саме ти не знав?
— Та… — почав Демко, і лише тут до нього дійшло, що його язик ляпнув щось не те.
Проте було вже пізно. Нічого не вдієш, треба розповідати.
Коли Демко закінчив, Швайка з князем знову перезирнулися і заходилися нещадно жувати вуса, аби не розреготатися. Потому староста черкаський звелів:
— Ану, показуйте, чим ви так налякали людей.
Невдовзі вони опинилися на вже знайомій галяві. Демко відкинув копичку сіна і всі побачили дві дошки з головами.
— Далі, — наказав князь.
Не дивлячись одне на одного, Демко з Телесиком одягли на себе свої голови і знову завмерли, чекаючи вибуху княжого гніву. Проте той окинув їх діловитим поглядом і зауважив:
— Що ж, вражає. Більше нікому не показувалися?
— Вони від скромності не помруть, князю, — відказав Швайка за Демка з Івасиком. — У степу тільки й балакають, що в плавнях завелися якісь триголові людожери. Тепер мало хто з наших сусідів зважується заходити до плавнів.
Глинський ще раз оглянув Демка з голови до ніг.
— Отже, бояться, — сказав він. — Це добре. Гадаю, що непогано було б мати ще кілька таких триголових. — Як ти гадаєш? — звернувся він до Швайки.
Той кивнув на знак згоди.
— Зайва голова ніколи не зашкодить, — додав він.
МАНДРІВОНЬКА ПАХНЕ
Наприкінці травня старости черкаський та переяславський зустрілися на правому березі Дніпра, майже навпроти гирла Сули. Перед їхніми очима вигравало під легким вітром веселкове, обваловане двома густими байраками, поле. Далеко внизу, за розлогими берестками, шумував невидимий Дніпро.
— Твої всі перебралися? — запитав Глинський.
— Майже, — відказав Леміш.
— Скільки всього?
— Три сотні.
— Небагато.
— Що можемо, те й ведемо, — розвів руками Леміш. — До того ж чимало переяславців потягло з Вирвизубом. А в тебе?
— Сотень із шість набереться.
Ще взимку старости домовилися цього року йти на Низ однією ватагою. А коли так — то чи не все одно, у якому місці переяславцям доведеться перебиратися через Дніпро: біля переволочинського броду, де за переправою спостерігає ледь не весь степ, чи тут, навпроти гирла Сули, де за ними ніхто не стежить.
Утім, таки стежили. Звідкілясь, довідавшись про козацьку виправу, збіглося кілька сотень цікавого люду — кульдюрівців, жовнинців, навіть черкасців.
— Що ж, поглянемо, кого ми посилаємо цього літа, — сказав Глинський і подав знак. А тоді натовп гойднувся і жваво загомонів, бо з байраку вихопилася ватага кінних, здебільшого парубків. Вони їхали по четверо в ряд. Вершники відверто хизувалися перед глядачами — гордовито тримали голови, підкручували маленькі вусики і, наче випадково, кидали палкі погляди на зарюмсаних і водночас захоплених дівчат. Одягнуті були хто у що, але коні були баскі і вгодовані — усі, як один. Видно, що черкаські парубки піклувалися про них більше, ніж про себе. У кожного за поясом виднілося по кинджалу, шаблі в піхвах м’яко вдаряли в кінські боки, з-за голів визирали луки зі стрілами і по кілька коротких списів, що здавна знані у цих місцях як сулиці. А на стремені кожен з козаків тримав ще й довгого списа зі стрічкою.
Як тільки передні порівнялися зі старостами, Глинський підняв руку у вітанні.
Козаки дружно вдихнули повітря в груди — і в небо злетіло лунке й розгонисте:
— Слава!
А тоді гримнуло гучними, мов з діжі, голосами:
— Харцизяки бісові, — з останніх сил намагаючись приховати вдоволену усмішку, пробурчав Богдан Глинський. — Я ж вам… — І вдавано погрозив вершникам міцним кулаком.
Ті зареготали, пришпорили коней і один за одним сховалися в байраці. Слідом за кінними повільно викотилася довжелезна валка возів, доверху напханих лантухами зі збіжжям. Глинський гордовито підкрутив вуса і сказав: