Джури і підводний човен

Еге ж, такого і в найхимернішому зі снів не побачиш. Почвара була на голову вища від найвищого з козаків. Проте вражав не її зріст, а те, що вона мала три голови. І то які голови!

На середній стримів шолом стародавнього княжого дружинника. Ліва мала загострений лисий череп і одне око. Але що то було за око! Велике, як гусяче яйце, та ще й крутилося. А в правої голови замість ока був вузький проріз.

— Хлопці, гляньте, які кігті… — вихопилося у молодого козака.

Атож, таких кігтів і у ведмедів, мабуть, не побачиш! Довгі й загострені на кінцях, наче шило, вони тьмяним полиском мінилися під сонцем. Одним таким кігтем можна до серця дістатися, а про всі п’ять і казати годі…

Нараз козаки завважили, що почвара була не одна. Поруч з нею кумедно котився вихилясом такий собі почварко, мабуть, син чи небіж почвари. І хоч він мав не такий жахний вигляд, кожен розумів, що й з ним жартувати не варто.

Обидва чудовиська повільно, наче заморожені, просувалися краєм лугу. На людей вони не зважали — так, ніби їх не було взагалі. Почвари навіть не звертали уваги на хлопців з Телесикової ватаги, що випірнули невідомо звідкіля, і тепер надокучливою мошкарою крутилися довкола них. Та коли один з козаків на ім’я Гринь Водолаз хотів приєднатися до них, більша почвара рвучко сахнулася на нього, здійняла над собою лаписька з жахітливими пазурами і ревонула так, що декому позакладало вуха. З несподіванки Гринь відсахнувся, зашпортнувся ногами об купину і беркицьнувся навзнак. І, мабуть, це падіння врятувало йому життя, бо почвара втратила його з свого поля зору. Вона злісно крутонула єдиним оком, опустила лаписька, а її сліпа голова розчаровано клацнула щелепами. Потому почвара повернулася спиною до людей і без поспіху розчинилася в очеретах. Слідом за нею здимів і малий почварко.

А козаки усе ще стояли з роззявленими ротами. Вони ніяк не могли повірити в те, що тільки-но бачили їхні очі.

— Хлопці, що це було? — нарешті, порушив хтось мовчанку.

— Я чував від татарських чабанів, буцімто неподалік у плавнях поселилося якесь страховидло, — відказав один з тих, хто часто навідувався у степ. — Але щоб воно насмілилося прийти сюди…

І тут людей наче прорвало. Загаласували всі разом. Одні закликали негайно хапатися за луки й шаблі і рушати на пошуки почварського кубла, інші бідкалися, що тепер, мабуть, ці страховидла розлякають всю рибу. На цей ґвалт звідкілясь випірнули Стукач і Гаплик з Ониськом. Вони теж почали зойкати, що тепер у таборі доброго життя не дочекатися. Бо коли таке страхіття не побоялося з’явитися на люди вдень, то на що воно здатне вночі!

Такої думки дотримувалися й Демко з Телесиком, що випірнули з очеретів услід за Стукачем та його друзями. Демко підійшов до слідів, що його залишила почвара, і довго їх розглядав.

— Ні, хлопці, — нарешті випростався він. — Що-що, а не хотів би я зустрітися з таким віч-на-віч.

Нараз хтось з козаків притишеним голосом попередив:

— Товариство, князь!

До натовпу під’їхав староста черкаський. З іншого боку наближався забрьоханий Швайка.

— Що сталося? — повів очима по товариству Глинський.

Козаки перезирнулися. Якби то був Вирвизуб, вони миттю відповіли б. Як почвара крутила своїм оком, або як з переляку вкрився ногами Гринь Водолаз — і, може, Вирвизуб усе звернув би на смішки. А тут сам князь, староста черкаський…

— Та ми… — почав хтось і знітився під некліпним поглядом князя.

— Тут оце щойно пройшлася якась почвара… — насмілився на слово інший.

— Гм-мм, почвара, — відказав Глинський дивним голосом. Від того голосу Демко став ніби менший на зріст, а Телесик тихенько позадкував за спини дорослих.