Принцеса і королева, або Чорні та Зелені
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Світ "Пісні льоду та вогню" #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Принцеса і королева, або Чорні та Зелені». Краткое содержание книги:
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: немає жодного сенсу читати повість як окремий твір без знайомства зі світом «Пісні льоду та вогню». Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу, «Гра престолів», щоб розуміти місце дії та контекст подій.
Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері переклад повісті на українську мову, зі значними елементами експериментальної літературної адаптації до наших східноєвропейських теренів. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, ба навіть імен мають в цьому перекладі цілком українське звучання або колорит прилеглих і споріднених народів. Традиція такого перекладу Дж. Р.Р. Мартина була започаткована у роботі над романами «Гра престолів» і «Чвара королів», а також трьома додатковими повістями циклу, і продовжується нині повістю «Принцеса і королева».
Номери та назви розділів (умовні, за місцем подій) додані при перекладі. У оригінальному тексті поділ на розділи відсутній. Внесено також незначні композиційні зміни.
Переклад В.Бродового, грудень 2013 — січень 2014 р.
XXIII. Гуркотень
Тим часом у Гуркотні сталося чимало подій не меншої ваги, і наш пильний погляд звертає тепер туди. Коли звістка про неспокій у Король-Березі досягла війська принца Даерона, чимало молодшого панства запрагнуло негайно рушати в наступ на місто. Серед них вирізнялися пан Джон Розстан, пан Рогер Пшінка і князь Унвин Пик… але пан Гоберт Вишестраж наполягав на поміркованості дій, до того ж Двоє Зрадників відмовлялися брати участь у нападі на столицю, доки не задовольнять їхні примхи. Згадаймо, що Ульф Білий вимагав віддати йому в володіння великий замок Вирій з усіма землями та статками, а Грізний Гуго Громобій не погоджувався на щось менше, ніж королівська корона.
Чвари скипіли, наче у казані, щойно Гуркотень з запізненням дізнався про смерть Аемонда Таргарієна у Гаренголі. Короля Аегона II ніхто не бачив і не чув, відколи Король-Берег потрапив до рук його зведеної сестри Раеніри, і багато хто вже боявся, що королева наказала його таємно стратити і сховати тіло, аби не уславитися як убивця родичів. А тепер загинув ще й брат короля Аемонд. «Зелені» раптом опинилися і без короля, і без гідного ватажка. Наступним у черзі до престолу стояв принц Даерон. Князь Пик наполягав, що юнака треба негайно проголосити принцом Дракон-Каменя, а інші, вважаючи Аегона II мертвим, хотіли вже вінчати його на царство.
Двоє Зрадників погоджувалися, що без короля не можна… та мали на думці зовсім не Даерона Таргарієна.
— За ватажка мусить правити сильний муж, а не зелений хлопчак! — оголосив Грізний Гуго Громобій. — Престол має належати мені!
Коли Зухвалий Джон Розстан завимагав від нього відповіді, за яким правом той сміє зазіхати на королівський титул, пан Громобій відповів:
— За тим самим, що й Завойовник. Бо я маю дракона.
І справді, після того, як Вхагар нарешті знайшла свою смерть, останнім і найбільшим живим драконом на усьому Вестеросі лишився Вермітор, яким колись літав Старий Король, а тепер — Грізний Гуго, байстрюк-ковальчук. Вермітор був утричі більший від дракониці принца Даерона, Тессаріони, і жоден, хто бачив їх поруч, не мав сумнівів, котре з чудовиськ здатне нагнати на ворога більше страху.
Певно ж, марнославство Громобоя не личило особі підлого роду, але байстрюк таки напевне мав у собі дещицю таргарієнівської крові. До того ж у битві рука його виявилася важкою, а з прибічниками — щедрою. Останнє, як це часто ведеться, привабило до нього ницих людців різного штибу, як труп смородом вабить до себе мушву. Наразі навколо колишнього коваля гуртувався найгірший набрід: сердюки, лицарі-розбійники, безрідні харцизяки найбруднішої крові, які полюбляли війну заради різанини, гвалту і багатої здобичі.
Однак вельможне панство та лицарство Старограду і Обширу неабияк образилося, коли дізналося про зазіхання Зрадника, а надто сам принц Даерон Таргарієн, який у гніві жбурнув келих вина просто в обличчя Грізному Гуго. Князь Білий лише знизав плечима і поскаржився на марну витрату доброго напою, але князь Громобій мовив:
— Хлопчики мали б чемненько мовчати, коли говорять чоловіки. Мало тебе лупцював твій батечко. Дивися, щоб я не виправив за ним його помилку.
Двоє Зрадників вийшли разом і поспіхом почали готуватися до Громобоєвого вінчання на царство. Наступного дня Грізний Гуго показався вже у короні чорного заліза, і це конче розлютило принца Даерона разом з чесно уродженими князями та лицарями. Один з таких — пан Рогер Пшінка — наважився навіть збити корону з голови Гуго.
— Бидло в короні — ще не король! — вигукнув він. — Тобі, ковальчуку, підкову на голові носити, а не корону!
На жаль, вчинок його виявився стільки ж нерозумним, скільки і зухвалим. Ясновельможний Гуго не схвалив дотепність пана Рогера; за його наказом лицаря притиснули до землі, й байстрюк-ковальчук власноруч прибив йому гвіздками до черепа аж три підкови замість однієї. Коли ж друзі пана Пшінки спробували втрутитися, то свиснули мечі, зблиснули кинджали, і троє людей лишилося лежати мертвими, а ще з десяток — пораненими.
Такого свавілля вояки, вірні принцові Даерону, стерпіти вже не могли. Князь Унвин Пик та лінькуватий пан Гоберт Вишестраж зібрали одинадцять інших князів та земельних лицарів на таємну раду в льосі одного з заїздів Гуркотня, щоб вирішити, як зрештою вгамувати надмірну пиху підло уроджених драконоїздців. Змовники вирішили, що позбавитися Білого — то не штука, бо він не просихав од вина і ніколи не відзначався вояцькою вправністю. Але Громобій сам по собі був далеко небезпечніший, а останнім часом ще й оточував себе вдень та вночі підлабузниками, табірними дівками і найманцями, що прагнули його милостей. Князь Пик зазначив, що коли вбити лише Білого, а Грізного лишити живим, то зиску з того буде небагато; Грізний Гуго мусив померти першим. Довго і гаряче сперечалися того дня у корчмі під знаком «Кривавого Шпичака»: шляхетне панство судило і рядило на різні голоси, як краще облаштувати справу.