Ключі від ліфта
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-2861-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ключі від ліфта». Краткое содержание книги:
– Та ні. Новенького немає. Я просто подумав… Ну, ви ж розумієте – ідіотська ситуація. І як можна довести, що людина невинна?
– Ну, як-як? Привести за руку винного! – реготнув лейтенант.
– Де ж його взяти? – зітхнув Льовушка.
– То чого ти йдеш, я не зрозумів? Що хотів?
– Та от подумав… Може, розпитаю про потерпілого, адресу його, та як він реагує… Невже засадить Ігоря за ґрати через якийсь коньяк?!
– Ну, по-перше, не коньяк, а віскі, – осміхнувся міліціонер. – А по-друге, ми б і самі хотіли на нього подивитись, на того любителя іноземного самогону…
– Тобто?
– Так то ж сусідка викликала наряд, бо побачила ледь причинені двері, погукала – нікого, а вона, «бдітєльная», телик дивиться увесь день, кримінальні хроніки полюбляє, то й викликала швиденько. Як бачиш – і не марно. А господаря і вдома не було, і, боюся, в місті немає, бо який дурень у таку погоду в місті сидить? Хіба що ми на службі.
– А не телефонували йому?
– Та «поза зоною», кажуть.
– І що тепер? Квартира відчинена лишилась?
– Та чому ж? Там, на диво, всі замки цілісінькі. Якби злодій трохи сильніше пхнув його бронедвері, то замок би й сам заклацнувся, і сусідка б не помітила. Опергрупа «пальчики» познімала, усе пофоткали, протокол склали, поняті підписали, двері зачинили, стрічкою опечатали ззовні, та й усе.
– Як думаєте, варто з ним поговорити? Може, якось би й так розібралися…
– Та може, і розібралися б, як нормальний чувак, хлопці кажуть, у хаті в нього не бідненько. До речі, наряд сам здивований, що поцупили лише алкоголь, бо там, у принципі, ще було, чим поживитися. Але ми бачили квартири після домушників – геть усе випотрошують, витягують ящики шаф, столів, комодів, витрушують шмаття додолу, меблі від стін відсувають – нишпорять усюди, не сховаєш і голки! А тут не зрушено нічого – лише якийсь дивний сервант-сейф у нього в стіні, кажуть. Теж хитро замикався. То одна полиця була порожня. Хтозна, може, і не стане другові твоєму життя псувати. Спробуй поговорити. Там уже сам зорієнтуєшся, як відкупатись доведеться. Життя зараз важке, грошей зайвих не буває…
– Ага. Дякую. Спробую поговорити. А який номер квартири, не пам’ятаєте?
– Сто двадцять третя. Легкий номер – раз, два, три – я поки протокол складав, запам’ятав. Ну, бувай, ніколи мені тут довго розмовляти. Сім’я, діти… Ми ж теж люди, – вагомо зауважив лейтенант і попрощався.
Льовушка подякував, іще раз кинув оком на сіру будівлю, де вже другу добу «відпочивав» його друг, і рушив до зупинки.
Він вийшов з маршрутки навпроти того злощасного будинку, куди добу тому подалися з Ігорем за пригодами. Готуючи в голові фрази, які мали б переконати постраждалого господаря, Льовушка задумливо пройшов повз зупинку і хотів звернути на стежку, що вела у двір, як його наче струмом ударило: «Вона!»
Він озирнувся й метрах у десяти від себе на лавочці автобусної зупинки побачив худорляву дівчинку-підлітка в блайзері, з-під якого вибивалися русяві кучері. Обіпершись долонями об лавку, вона сиділа, не звертаючи жодної уваги ні на людей, ані на транспорт, і повільно метляла ногами в кросівках.
Льовушка розвернувся. Підійшовши і рішуче ставши навпроти дівчинки, він раптом розгубився. Вона без найменшого хвилювання чи подиву перевела погляд на незнайомця, що загороджував тепер собою проїжджу частину.
У Льовушки застукотіло в голові: «Що казати? Дитина, як дитина. Звичайний собі міський акселерат. Сидить, нікого не чіпає. Звісно, жодних дурних об’яв у руках не тримає. Що ж у неї спитати?! А може, то й зовсім не вона? Хіба мало їх у великому місті, тінейджерів?» І раптом руки його, начебто зовсім незалежно від голови, дістали з нагрудної кишені складений клапоть зім’ятого паперу, розгорнули й показали дівчинці.
– Це ти?
Із витримкою, гідною розвідника, вона подивилась на малюнок, потім у вічі дорослому дядечкові, котрий хвилювався набагато більше за неї, і мовчки, як здалося Льовушці, трохи зухвало посміхнулася. Лишень очима і кутиками рота.
– Ти?!
– Я, – стримано і майже байдуже відповіла дівчинка.
Льовушка хапонув повітря і наче захлинувся ним, не знаючи, що казати далі.
– Та ти… Та… Та ти знаєш…
Дівчинка нахилила голову набік і дивилася, тепер уже серйозно, на дядечка, що намагався її в чомусь звинуватити.
– Мій друг сидить у міліції! Через твої ключі! А може опинитись у в’язниці!
– Мої ключі? – здивовано знизала плечима дівчинка.
– Тобто, ти сказала, що його ключ… Ти ж це сказала?!