Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
— Тая поезія, що ми склали, нехай зветься «Саргіссіо», — сказав потім Лаговський. — Але в мене з’явилася ще одна, може, й дуже щаслива думка. Складімо якусь довшу річ, вже не коротенький якийсь віршик, але справжню амеопу без музору.
— Яку «амеопу без музору»?! — здивувалися всі.
— Адже кажуть, що поміж іншими декадентськими літературними штучками є й така, щоб читати слова навиворіт і добуватися таким способом містичного розуміння... Кажуть, що замість «ум» можна по-декадентському вимовляти «му-у-у-у!»... замість «розум» — «музор», замість «поема» — «амеопа»...
— Ах, пам’ятаю! — розсміявся Костянтин. — Поміж іншими глумами, які сиплються на голову декадентам, один вуличний критик пустив і оце bon-mot1 про «му-у-у» та про всякі «амеопи без музору»... Ну, що ж! Коли хочете, складімо ще й «амеопу без музору»... Коли декадент по-нігілістичному сам глузує з себе, то і це виходить непогане декадентство.
— Тільки не забуваймо, — докинув Аполлон, — що для більшої декадентської колоритності варто буде встромляти в вірші геть усякі незрозумілі ботанічні та зоологічні назви... Бо в декадентів на це мода.
За чверть години вони втрьох, таким самим спільним способом, зовсім легесенько виготували аж п’ять довгих строф; в одній строфі вони, для більшої таємничості, нав-
мисне не склали одного рядка, а проминули його так, неза-туленою лакуною. Аполлон, що був основніший і акуратніший од усіх, забажав цим разом іще й на папері записувати все те, що вони накомпонують, бо йому цікаво було мати перед очима «амеопу» в повній цілості. Скоро довели вони тую «амеопу» до краю, Аполлон за своїм записом голосно прочитав усі строфи підряд, додавши од себе свій медичний заголовок:
ДІАРРЕЯ
(Лмеопа без музору)
Синие трупы откормленных свиней Бродят в моей голове...
Мрак непроглядный таинственных скиний,
Точно глаза у подводных актиний,
Тихо скользит в ядовитой траве...
Длинные склизкие руки кальмаров Тянутся, словно слюна...
О, эти руки! То руки кошмаров,
Бледных, как тени глухих лупанаров...
Их озаряет луна.
Ну! Костяки с искривленными ртами!
Что так гогочете вы?!
Адская сила летает над нами,
Веет змеиными злыми глазами...
Крыльями мертвой совы...
Вот треугольные острые круги:
Пестрые реют ряды.
Это — невесты горбатой подруги
Ей лобызают следы.
Снова глаза изумленных актиний Стелятся в пьяной траве...
Вижу я тени таинственных скиний...
Темные ветви поникших глициний...
Горе моей голове!!
Останні рядки Аполлон читав сліпуючи, бо сонце вже зайшло, а сутеніє на півдні не довго: разом настає ніч.
— «Горе моей голове!» — задумливо проказав за Аполлоном і Костянтин. — Еге, пародія на нас не погана... Ах, який
я радий, Андрію Йвановичу, що ви приїхали сюди літувати з нами! Аби ви знали, як ви мені подобаєтеся!
Він тісніше притиснувся до Лаговського і поклав руку йому на шию. Лаговський, щасливий з такої дитячої ласки, поцілував його, наче рідного малого брата, і погладив по голові. А з другого боку поруч нього сидів Аполлон; Лаговський притулився й до нього. Він не тільки на обох Шмідтів дивився під ту хвилину, як на малих дітей, але й себе самого ще більше почував наївною дитиною, яка бажає прилащитися до когось. В такій щирій братерській позі теє тріо перебуло скількись хвилин серед нічної сутіні. Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність. Тим часом на небі загорілися зорі і чарівно загляділися в море.
Недвижно ясні зорі На висоті стоять Й одна на другу ніжно Од віку все глядять.
Яка їх мова гарна!..
Яке багатство слів!.. —
Та жоден з філологів Її не зрозумів.
А я ту мову вивчив І не забуду ввік:
В очах моєї любки Знайшов я весь словник, —
тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.
— Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрій-ця?» — шепотом спитав у Лаговського Костянтин.
— Знаю, — тож само прошепотів Лаговський, щоб не на-рушувати нічної поетичної тихості.
— Ну, то заспіваймо той романс pianissimo...
Полилося ледве чутне тріо:
Кожним вечором царівна Дивно гарної уроди