В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Вона б дійшла до лісу, так через канаву не змогла перебратися, — вигукнув Петрик. — Давай їй допоможемо. Липа ще не зовсім зів’яла, коли її посадити у лісі, вона житиме.
Мимо них, натужно ревучи потужним мотором, проїхав КамАЗ з причепом, везучи довгі іржаві труби великого діаметра. Дорога понад ровом була геть розбита, і КамАЗ, в’їхавши в одну з баюр, забуксував. З-під коліс полетіло груддя і багно. Батько з сином відійшли подалі. Ревучи мотором і немилосердно чадячи димом, потужна машина, соваючись вперед-назад, кілька хвилин марно силкувалася вирватись із западні і, зрештою, зупинилась. Шофер вистрибнув з кабіни, обійшов з усіх боків машину з причепом, для чогось погупав ногою по колесах і забурмотів спересердя:
— Ну й начальство! Вези труби і вези! А що дороги катма — то його не цікавить. А в мене не вертольот, мені дорогу давай!..
Бурмочучи, він підібрав кілька цеглин, кинув їх під колеса. Потім наткнувся на липу, схопив її за верхівку і потягнув до машини.
— Та-ату-у!.. — зблід Петрик. — Та скажи йому… скажи…
— Що я йому скажу? — неохоче озвався батько.
— Що липа — жива. Вона ще ростиме, як її посадити. Так і скажи тому дядькові, тату!
Віктор Леонідович зробив було рух, але й зупинився на місці.
— Ми на своїй вулиці стільки дерев згубили, що не варто тепер через одну липу і нерви собі псувати.
— Дядю, дядю, — крикнув до шофера Петрик. — Не кидайте під колеса липу, вона ще жива і буде рости!
— Виросте твоя липа під… колесами, — шофер підморгнув до Петрика. — Гуляй, малий! Як буде потреба, посадять нові дерева, їх у нас — навалом!
І засунув липу під заднє колесо.
Петрик хотів було кинутись до машини, та батько схопив його за руку. Шофер тим часом вскочив у кабіну, мотор заревів, машина рвонулась вперед, почувся тріск… Переломлена навпіл липа зігнулась удвоє, наче скорчилась, потужне колесо, скажено вертячись, підім’яло під себе обидві половинки дерева, потрощило їх, вдавлюючи в баюру, і КамАЗ, нарешті, вихопився на тверде.
— Поїхали й ми, — не дивлячись на сина, озвався батько. — Я й так уже на роботу спізнююсь. — І сердито крикнув: — Подумаєш, якесь там дерево потрощили! Цього добра, як казав той шофер, у нас і справді навалом! Тож не варто через такий дріб’язок і нерви собі псувати.
АГЕНТ ЧУЖОГО РОЗУМУ
Старий Сагайдак щез у ніч на 3 липня, коли йому виповнилося рівно сто років. Якраз тієї ночі на околиці Межиріччя з’явився неопізнаний літаючий об’єкт, знаний у нас за абревіатурою НЛО, — про цю подію і в газетах писали. Чи то був випадковий збіг обставин — зникнення діда й поява інопланетних гостей майже в один і той же час, — чи ні, я в ті дні достеменно ще не відав. Хоча вже тоді подейкували в селі та й у райцентрі, що НЛО, мовляв, «прихопив» із собою діда, бо де б він подівся? Але тим припущенням мало хто вірив. Нащо, мовляв, літаючому об’єктові чужого розуму здався земний шкарбун, бодай і чаклун, як про нього говорять?
А втім, не будемо поспішати, треба спершу розповісти вам, хто ж такий Савка Сагайдак насправді, та як я з ним познайомився.
Кілька років тому я почув, що в селі Межиріччя живе стариган-дідуган, котрий, буцімто, може накликати дощі й що ті дощі слухаються його і йдуть туди, куди він їм велить… Заінтригований такими чутками, я поїхав у село, розшукав Савку Сагайдака та прямо з порога й запитав його:
— Це правда, що ви дощі викликати можете? Розкажіть, як це вам удається, якщо це не таємниця.
— Звідки ж ти такий… дуже цікавий узявся? — гмикнув старий, плетучи корзину. — Вас багато таких, чи тільки ти один?.. Та й дуже довго доведеться тобі розказувати, сину, що я вмію та можу… Життя за довгий вік мене багато чому навчило. Ось і корзини людям із шелюги плету — сякий-такий заробіток маю.
І по хвилі:
— А про дощ… Щоб ти знав, і дощі в небі свої дороги мають. У тебе вона, приміром, своя, і в дощу теж своя, — говорив старий, а лоза аж співала в його руках. — У наших краях дощі люблять ходити над степами від Орелі до Самари і навпаки, від Самари до Орелі. Туди йдуть, село наше не минають, назад ідуть — теж нашого села не минають, от ми завжди зі своїми дощами. А люди цього не відають і теревенять, що буцімто я небесні опади принаджую…
Село Межиріччя й справді лежить посередині між Ореллю та Самарою, і дощі в тих краях ніби межирічанами найняті. Бо де не йдуть — а села ніколи не обходять. Тільки що — так уже й насупилося небо, нахмарило, блискавки аж цвіркають, грім гуркоче, а тоді я-ак лине злива, я-ак уперіщить!.. Світу білого, буває, над Межиріччям не видно — така злива, а в навколишніх селах хоч би тобі капнуло, тільки вітер накушпелить пилюги — і все. Тож у тих селах і кажуть: