В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
«Треба тікати з міста, — переконувала вона сама себе, все ще вірячи, що коли докласти всіх зусиль, то ще можна врятуватися. — І тікати цієї ночі, бо вранці вже буде пізно: зуби ковша вигризуть моє коріння. За містом — ліс, у ньому моє спасіння».
Про ліс, що росте за містом на далекому обрії, вона чула від старих дерев. Терплячи тяжку скруту міського життя, старі дерева, бувало, мрійливо зітхали: «Ех, потрапити б у ліс!.. Отам би пожили по-справжньому. Тільки ж як до нього дістанешся, як у нас немає ані крил, ані ніг, ані машин, як у людей…»
«Ноги мені замінить коріння, — думала, готуючись до втечі, липа. — За ніч виберусь за місто, вдень перепочину біля озера, нап’юся води, а за другу ніч вже й до лісу дійду».
І марився їй незнаний ліс казковим і щасливим краєм, де в тісному гурті дружно живуть дерева, не відаючи лиха й наруги. Там завжди свіже повітря, там немає вихлопних газів, там ніхто не відчахує деревам гілля і не труїть їх сіллю, не вгризається зубами в їхнє коріння, там — воля зеленого братства…»
Дочекавшись, як опівночі нарешті спорожніло й затихло місто, а з його вулиць зникли люди й машини, липа обережно витягла своє коріння з ґрунту. Це було відносно легко зробити, адже сталеві зуби вже вибрали біля неї землю. Та тільки рушила, як невідь звідки вискочила машина. Пахнувши смердючим димом, вона осліпила втікачку сяйвом фар і зупинилась. З машини вийшло троє — батько, мати і син. Відчувши тривогу, липа поспішно лягла на тротуар і вдала, що вона — всього лише вирване з корінням дерево. Вона боялась людей. Ні, не тому, що вони були злими чи недобрими (хоча й такі серед мешканців міста траплялися), а тому, що вони були байдужими до доль менших своїх братів і сестер Матері-Природи. Про що говорило те сімейство, стоячи біля неї, липа не збагнула, але все ж полегшено зітхнула, як люди знову сіли в машину й поїхали геть.
Всю ніч вона тяжко шкутильгала пустельною і темною вулицею, прямуючи в той бік, звідки іноді повівало у місто свіже степове повітря. Це була трудна, неймовірно трудна і виснажлива дорога. Частину коріння липа простягувала вперед, впиралася нею в асфальт, переносила на нього свою вагу, потім підтягувала решту коріння і таким чином хоч повільно, а рухалась вперед. І з кожним її дибулянням усе ближче і ближче був рятунок. Принаймні так вона вірила. Асфальт обдирав їй коріння, сипалось листя, липа в’яла без води. Використовуючи нічну свіжість, ловила корінням і листям крапельки вологи і тим трималася. А при найменших підозрілих звуках лягала на тротуарі, вдаючи вирване і покинуте дерево. Під ранок, як уже засіріло й почало хутко дніти, липа нарешті здолала вулицю, якій, здавалося, не буде кінця, й опинилася на околиці міста.
І побачила далеку зубчасту стіну лісу, що в передранковім тумані синів на обрії, де ось-ось мало зійти сонце. І вона з новою силою, що невідь де в ній взялася, подалася назустріч рятівному лісу. Останні десятки метрів околиці, розбитої машинами і захаращеної купами сміття та будівельними матеріалами, були особливо тяжкими. Липа здолала їх лише тоді, як сонце вже ген піднялося над лісом. Місто давно проснулося, наповнилося гуркотом і вихлопними газами машин та гомоном людей. Треба було квапитись, щоб відійти подалі від міста і десь біля води (а в запахові вітру вона вчувала пахощі води) перечекати спекотний день, напоїти вдосталь коріння і з настанням ночі рушити далі.
І коли вже місто залишилося позаду, а попереду, здавалось, була воля, невідь де на її шляху взявся рів з валом вибраної землі. Екскаватори вирили його, певно, давно, бо на валові вийнятої землі вже росли бур’яни. Липа сяк-так дошкутильгала до рову, заглянула в нього і зрозуміла, що їй не здолати такої перепони. Невже їй так і не судилося вирватися з міста? Ось-ось підніметься сонце і своїм пекучим промінням висушить і вб’є її коріння, що й так вже задихається без води. Треба було квапитись, шукати рятунок. Невже ніде не кінчається цей жахливий рів, що гігантським удавом оперезав місто? Ледве тягнучи коріння, що вже почало висихати і відмирати, липа подибуляла понад ровом, усе ще сподіваючись знайти прохід. Зненацька позад неї загула машина. Липа поспішно лягла на землю, вдаючи вирване з корінням дерево, яке хтось за непотрібністю викинув за околицю міста.
— Тату, та ось же вона! Та липа, що вночі пішла з нашої вулиці.
На якусь мить Віктору Леонідовичу здалося, що це й справді та липа, яку вони бачили вночі на своїй вулиці. Але як же вона тут опинилася?..