Пекельний звіздар
- Автор: Кононович Леонід
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-206-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пекельний звіздар». Краткое содержание книги:
Та чи зможе хлопець знайти ключ до перемоги? Адже протистоїть йому загадковий звіздар, який очолює темні сили…
— А зі мною що тоді буде? — питається Івась.
Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.
— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже дива Обида. — Що буде, питаєш?
— Еге ж, — каже Івась.
— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!
І тоді розлютився Івась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!
— Не віддам! — каже.
— Як се?.. — питається Нея.
— А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!
— А знаєш, що я зроблю з тобою? — питає дива.
— А мені все одно! — каже Івась. — Пожив уже на світі… дев'ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!
Глянула Нея на Йвася — та й річ йому відібрало. Дивиться він, а шкло у свічаді яріє, почала дива рости простісінько на очах, ось-ось вийде з глибини свічада і ступить на камінну долівку.
Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою Оберіг і затулив його долонями.
А дива стала перед ним і простягла руку.
— Востаннє кажу: віддай!
— Та не віддасть його тобі ніхто… — озвався хтось у покої.
Обернувся Івась, аж позаду стоїть чарівник.
У замку був собі він сірий та непоказний, а це високий зробився, очі вогнем горять, а поруч два пардуси ікла шкірять.
— Дарма стараєшся, П'ятнице! Іди жінками та дівчатами орудувати… на те тобі сили вистарчить!
Засичала дива, немов гадюка.
— Не втручайся, Іворе! Зітру тебе зо світа, як на заваді станеш!..
— Видно, що з бабою маю діло… — каже чарівник. — Кого ти смертю лякаєш… козака?! Він малий, — показав на Івася, — а я от великий, та смерть нам обом, як мати!
— Ну, то згинеш! — каже Нея.
— Не нахваляйся! — каже чарівник. — Нічого не вдіяла ти тоді, коли наслала шереметів і оточили вони нас на Дівич-горі… полягли всі ковуї та поляниці, але не оддали тобі образ Лади! І зараз нічого не вдієш.
— А чого се? — питає дива.
А чарівник підняв руку і накреслив огненний знак у повітрі.
— А от чого!
Задвигтіла земля, застугоніло щось угорі, гойднулося свічадо та й упало на долівку. Перелякався Йвась і очі заплющив.
А як розплющився, то побачив, що стоять у покої три діви оружні у панцирах та шоломах. Мечі їхні, як сонце горять, а на щитах викарбуваний Оберіг.
— Бачиш? — питає чарівник. — Се ті поляниці, що лишилися вірні Матінці Ладі! Наділила їх вона у Дажбожому Вирії такою силою, що не тобі мірятися з ними!
— Он воно що!.. — каже Нея.
Та здригнулася і почала танути просто на очах. Зайнялося сивою імлою її тіло, заколивалося, наче у товщі води, і зблякло.
— Іди туди, куди не доходять! — каже чарівник. — Зостанься там, відкіль не вертаються!
— Я ще знайду тебе… — розпливаючись в ніщо, прошепотіла дива Обида.
І пальцем посварилася на Івася.
Як опинилися вони на білому світі, то сів Івась на землі та й каже:
— Сонце світить, вітер віє… Значить, ще не прийшла моя смертна година!
— Господь милостивий! — каже чарівник. — Поки йдеш його шляхами, доти він і чуває над тобою.
Глянув Івась, а чарівник перемінився в козака Мамая: запорозька одіж на ньому, оселедець на голові, а при боці шабля. Тут же і кінь стоїть, а коло нього песик невеличкий.
— О, — каже Івась, — і Юрчик з тобою! Здоров, хованцю!
— Здоров-здоров, обіяснику! — каже йому песик. — Накоїв ти тут… з того світа мусили до тебе летіти!
— Насилу й устигли, — каже козак Мамай. — Та, слава Богу, побороли вражу бабу!
— А поляниці де поділися? — питає Івась.
— Не можна їм довго в сьому світі бути, — каже козак Мамай. — Там вони зараз, де вічно світить сонце… Ну, та вилазь на коня, завезу тебе до Січи!
Сів Івась поперед кульбаки, песик у тороки заліз — та й знявся кінь і полетів.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже Івась. — Не думав і не гадав я, що буду колись попід небесами літати!
Так високо знялися вони, що видно було всенький світ, як на долоні. Лежали внизу степи, зелені мов рута, лиснів на сонці могутній Дніпро з його порогами, притоками та заплавами, голубіли озера, лимани та річки. Кишіла там сила-силенна птаства й звіроти. Он пробіг у степу табун диких коней, трохи далі тирлуються в болоті кабани, а на піщаній кручі гріється на сонці здоровезний змій-жовтобрюх. Качок та гусей стільки над плавнями, що й сонце затуляють, у воді риба стоїть, що й дна не видно… ніде не бачив Івась такого дичини!