Пекельний звіздар

Аж ось видно стало в коридорі, як удень, і ще здаля побачив Івась височенну камінну браму. Накреслені на ній були якісь химерні знаки, а довкола горіли смолоскипи. Почувся чийсь регіт, і перед Івасем раптом десь узялося дитинча з палаючим віхтем у руці. Очі його були червоні, мов жаруки, а замість ніг були курячі лапи. Крутнулося воно — і щезло, мов туман на воді.

«Господе, — думає Івась, — та се ж потерча»!

Підходить він до брами, а вона й розчинилася перед ним.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Івась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І оберіг приніс?

— Приніс, — каже Івась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває, — каже Івась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Івась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене всі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!