Янголи, що підкрадаються

Професійним шпигуном Дана не була і відчула, що без допомоги їй не обійтися. Для початку вона зателефонувала колишньому однокласникові ще тієї, районної середньої школи. Хлопець, якого вона пам’ятала лише на ім’я — Степан — два роки просидів у четвертому класі, і ще два — у шостому, однак зовсім не через тупість, а лише тому, що був абсолютно байдужим до всього, окрім обох літератур та історії — ну, ще трохи він зважав на англійську мову. Всілякі фізики, хімії та подібні точні науки він просто ігнорував, не завдаючи собі клопоту навіть розгортати підручники. Він не писав ані поезій, ані прози — просто існував десь там, у літературознавстві, серед біографій видатних письменників та жанрового розмаїття їхніх творів. Він знав про літераторів так багато і так багато всього читав, що цілком міг би стати літературним критиком, якби не чорні лебеді-двійки з креслення та геометрії, з алгебри та анатомії, що, гойдаючись, пливли його табелем. За підрахунками Дани, Стьопу вже мали або вигнати зовсім, або дозволити йому все ж закінчити школу, намалювавши необхідні трійки. Друге припущення виявилося правильним, і щасливий книголюб уже навчався на першому курсі філологічного факультету педінституту. У них відбулася вельми цікава розмова. Хоч як дивно, довго пояснювати, хто вона і що їй треба, Дані не довелося — достатньо було назватися, і Степан її відразу пригадав.

— Привіт, це Неждана Тиктор. Не ждав, але сподівався? Як чарівно! Послухай, а що тобі відомо про Любомира Шеремета? Я в курсі, хто він такий. Я знаю, чим займається поет. Звідки? Десь чула, уяви собі. А ти натужся. Напруж уяву. Себто як «навіщо»? Я зацікавилася поезією. Чого ти регочеш? Не знаю, як за срібний, а тобі я віку вкорочу, якщо не вгамуєшся. Ага, каламбур. Я стала грайливою, як козеня. Так, так… добре. А що в його віршах такого особливого, що він вважається найталановитішим із… Що?! До рахівниці рими не дійдуть? А рахівниця — це я? Зрозуміло. Калькулятор і вірші — дві речі не сумісні? Чудово. Дякую, ти мені дуже допоміг. А ще більше допоможеш, якщо пришлеш його коротеньку біографію на мою адресу. Кого — «його»? А про кого ми говоримо? Ні, тобі нічого за це не буде. Так, якщо надалі будеш чемним хлопчиком, я тебе помилую. А інакше — чекай на смертну кару. Пиши адресу… себто як «не треба»? Знаєш, де я живу? — тут Дана почула таке, від чого аж похлинулася власними словами. — Був у мене закоханий? Ти? Кого я тобі нагадую? Яку Наталку? Яку царівну? А, твір Кобилянської… ну й прізвище! Ні, не читала. Мені на справи часу бракує. А чим я її нагадую? Що значить: «краще не питай»? Добре, як скажеш. Так, я сама хотіла знати. Себто як «сухар»? Це ти знову про мене? Ну гаразд, я чекаю. Ага, бувай.