Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Карлу Моору слід було прочитати «Державу і революцію» Леніна.
Готтескнехт якби схитрував, то сприйняв би жарт серйозно і загнав Шнайдерайта на слизьке. На жаль, він не захотів цього робити і тільки розсміявся.
— А тепер без жартів: вам сподобалася річ? — запитав він.
Гольт прислухався.
— Скрізь можна знайти трохи радості й тепла…
«Як? Що таке? Ах, так, це Карола. Вона сидить справа від нього і говорить про радість та тепло». Зліва доносився голос Шнайдерайта. Еберсбах теж щось буркотів. Він захоплено дивився на Гундель.
— Я почастую тебе кавою, помовч, у твого кавалера ні гроша за душею, він теж вип'є чашечку, адже я тепер одержую величезну зарплату!
«Кляте базікання». Гольт ледве розібрав, що відповів Шнайдерайт на запитання Готтескнехта.
— Про це можна говорити годинами.
— Ну що ж, послухаємо.
«А Цернік? Поки він не прийме певну дозу кофеїну, починати будь-яку розмову з ним даремно».
Серед тиші знову пролунав бас Шнайдерайта. Його мужнє обличчя було зосереджене, майже натхненне.
— Ця п'єса звучить як протест проти несправедливостей класового суспільства, як заклик покласти край несправедливості, і відночас це застереження: анархією несправедливості не знищиш…
Протест, заклик, застереження — непогано сказано! Гольт, мабуть, сказав би приблизно те ж саме.
— Ніхто не подобається мені так, як Брамс…
«Та невже вона, зрештою, не замовкне? Що там іще сказав Шнайдерайт своїм басом?» «У мене було таке почуття, ніби…» «Мовчання, ну, яке ж саме у нього було почуття? Він не дуже охоче говорить про свої почуття».
— То яке все-таки у вас було почуття, прошу? — не поступався Готтескнехт.
— Я відчував себе розумнішим за тих, що були на сцені.
Голова з чорним волоссям і світлими очима зненацька наблизилась до Гольта, наче кадр крупним планом у кіно. Звідки в нього стільки самовпевненості, стільки віри у самого себе?
— …Вони домагалися справедливості, але не знали взаємозв'язків між явищами і нічого не доводили до кінця…
«З зав'язаними очима блукали в темряві і чогось безглуздо шукали… Авжеж, саме так воно й було, поки не заграли сурми і…»
— Для того, щоб зникла несправедливість, спершу мали з'явитися ми…
Гольт, не усвідомлюючи того, ствердно хитнув головою. Він помітив, як Готтескнехт зиркнув на Шнайдерайта.
— Хто це «ми»?
«Дурне запитання. Адже все ясно. Шнайдерайт мав на увазі…»
— Класово свідомий пролетаріат.
«Чому Готтескнехта так здивували його слова?»
— Класово свідомий пролетаріат як спадкоємець німецької класики — це новина, надзвичайна новина! — В словах Готтескнехта бриніла іронія. Він набив люльку, спокійно, майже недбало запалив її і випустив цілу хмару диму, — і з якою зарозумілістю.
— Ну й погань же ти смалиш!
— Перепрошую, пане професор!
Всі, почувши «професор», засміялися, тільки Цернік старанно протер окуляри, надів їх знову і з сумом подивився на Готтескнехта.
— Хвилиночку!
Праворуч, як і досі, лився потік слів — Карола патякала щось про сад.
— «Троянди, як на мене, надто строгі… Троянди, о, зовсім навпаки…»
«Плював я на Рільке».
— Я нічого так не люблю, як ніжні стокротки на довгих стеблинах.
«А мені ніщо так не остогидло, як твоє базікання зараз, коли наближається поєдинок між Церніком та Готтескнехтом…»
— Хвилиночку! Що ви розумієте під спадщиною німецької класики? Останні слова Фауста чи свободу у сфері естетичного бачення?
— Здоровий глузд, справедливість і любов.
«Це сказав Готтескнехт? Ні — Натан[89]. Шкода тільки, що Цернік погас, — видно, бракувало кофеїну. Подайте йому зараз кави, і ви побачите, як Цернік розрахується з Готтескнехтом разом з усіма його класиками. Адже Натан, мудрий, прекрасний Натан, він теж належить до сфери естетичного бачення, коли вимагає справедливості, любові, здорового глузду…»
— Саме цього жадаємо й ми! — прогримів бас Шнайдерайта, всі повернулися до нього.
«Ех, жаль, що саме зараз, коли Шнайдерайтові, з його не утопічним, а, безперечно, войовничим гуманізмом, забаглося вступити в суперечку, подали каву».
— Карола, прошу! Збиті вершки!
89
Головний герой драми Лессінга «Натан Мудрий».