Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Одначе цього самого гострого на вражіння дня, ген по обіді, майже під вечір, коли вже давно скінчились «передачі», Володька викликають знов до брами. О, напевно, ті три посіпаки з тими сірими холодними очима «дефензиви», що викликають його на постійно нові і нові допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де, звичайно, ті допити відбувалися, а просто до брами, і коли відчинили хвіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.
Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася… Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у житті, і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку, відчував солоність її сліз, і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростіші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любові.
— Ну, ну, ну… Все добре… Все буде добре, — казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.
— А тебе не б'ють? — було першим питанням.
— Ні-і-і, — відповів він з притиском.
— А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в старостві бачив — Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п'ятницю, то я, то Василинка, йдемо… А дома жнива, роботи стільки… Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось — хто їх знає, чого шукали… Перерили, перекидали… Всі твої папірці забрали.
— Я знаю, — казав Володько.
— Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз — шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу… І чого ви шукаєте? У нас нічого нема… Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий — страх сердитий! Казав, каже, йому… Не хотів слухати… Пішов знайти собі біду… Кажуть мені: там, чуєте, б'ють… Там всіх б'ють… А я не сплю і не їм… Били тебе? — І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти…
— Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре Я скоро вийду!
— Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла і ото пустили… А Василинка… Що вона, бідачисько, поплаче… Господи, Господи!
Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся…
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався…
— Тепер, мамо, — казав він, — до такого треба призвичаюватись… Нас не залишать в спокою… А це ще тільки початки…
Потім Володько мусив відійти. Мати стояла і дивилася поки він не зник за брамою, їй було все це дивне і незрозуміле… І те, що він сказав востаннє, а ще більше те, що ось вона, його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права… А мають те право інші, чужі, грубі, не розумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.
Місяці йшли далі… Володько знав вже добре цей свій інший світ за замками і ґратами… Кожна його камера — це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села… І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не «вивротовєц»[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця, їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви… Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках… Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.
25
Бунтівник (пол.).