Волинь

Червень, липень — літо. Були і проходили чудові дні за мурами, за гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали признання… Чого йшов? Що там шукав? А чи справді з власної волі? І сам? Хто його посилав? І з якою метою? Пороли одяги, взуття — шукали доказів. Не вірили ні одному його слову… Та, зрештою, не легко було і повірити, що він хотів лишень до Києва, а тому ламав границі й порушував закони. А йому хотілося крикнути їм у вічі: для мене ваші границі не границі, а кайдани! І я не визнаю їх ніде й ніколи!! вони це по-своєму також розуміли, а тому він не міг знати, коли він звільниться з цього павутиння і чи звільниться взагалі. Формально це мало б бути лишень три місяці і п'ятсот злотих, що мало б значити три додаткові місяці, бо ніяких злотих він не міг платити. А до того — додатковий суд за відібрані золоті монета, яких він не мав права виносити за кордон… А ще до того — не вирівнені залеглості у справі пашпорту. А на завершення, слідство з вимогами признання до неіснуючих гріхів. Направду цей хлопець мав над чим думати, бо відчував, що грунт під ним западає і він грузне й грузне в якесь багно і що годі з нього вирватись. Він був ще, далебі, надто молодий і не конче вправний до такої безглуздої акробатики цього трагікумедного цирку.

Були ще й деякі інші, також дошкульно болючі, але все-таки зрозуміліші моменти його теперішнього борюкання за життя. Кожного понеділка і кожної п'ятниці під тіюремну браму приходили мати або сестра і приносили ті ославлені «передачі». Приходили, просили побачення, їм відмовляли, але вони все-таки вперто і довго чекали безнадійно надіючись. Засуджених, звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рідними, але Володько, як підслідний, до таких не належав. Та одного разу… Падав якраз дощ… Володько випадково був на подвір'ї і йому пощастило підбігти до брами і через дірку виглянути назовні. Побачив багато людей, переважно жіиок з пакунками, які просто під дощем без ніякого накриття чекали перед брамою, і між ними побачив також і свою таку знану, близьку, рідну і таку несказанно скорбну, втомлену матір, яка мусила дуже рано вставати, зробити пішки п'ятнадцять кілометрів дороги і стояти тут під дощем у тому своєму старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвітською, обрядовою пов'язкою «тернової хустки», з тим повним рогозовим кошиком… її глибокі, сірі, вигорілі були вперті в браму, а її округле, порізане зморшками обличчя, як здавалось, було мокре не лишень від дощу, але й від сліз… Потім вона підійшла до дозорця у світлій синьо-сірій уніформі, що стояв з рушницею біля брами, і мішаниною українсько-польської мови просила: