Вибрані твори. Том II

Таннер. Демонізм жіночої принадности якраз і полягає в тому, щоб примушувати нас самих жадати своєї загибелі.

Октавій. Але — це не загибель, це досягнення мети.

Таннер. Так, — Енніної мети; і ця мета не є ані її щастя, ані твоє, але воля природи. Життєвість у жінці — сліпе, нестямне тяжіння до розмноження. Вона сама робиться жертвою цього, і ти гадаєш, що вона вагатиметься пожертвувати тебе?

Октавій. Саме тому, що вона сама робиться жертвою, — не жертвуватиме вона тими, кого кохає.

Таннер. Це є найбільша з помилок, Таві. Якраз жінки, що жертвують собою, надзвичайно спокійно жертвують й іншими. Бувши егоїстками, вони добрі в дрібницях. Але коли вони мають на своїх плечах мету, і ця мета не їхня особиста, а цілого світу, — чоловік для них не більш як засіб до цієї мети.

Октавій. Треба бути великодушним, Джеку. Вони так ніжно піклуються про нас!

Таннер. Авжеж! Так само, як військовий про свою рушницю або скрипаль про свою скрипку. Але чи дають вони нам вільну волю змагатися до тої чи іншої нашої особистої мети? Чи будемо ми хоч трішечки самі собі пани? Чи зможе навіть найсильніший чоловік вирватись з їхніх лабет, скоро він туди потрапив? Жінки аж тремтять, коли нам загрожує якась небезпека, і плачуть, коли ми вибираємо; але сльози ці не за нас, а за втраченого батька можливих дітей, за загублену надію народити сина. Вони звинувачують вас у тому, що ми дивимось на них, як на об’єкт розваги й насолоди. Хіба можуть слабкі й скороминущі любощі й егоїстичні втіхи чоловіка хоч більш-менш так поневолити жінку, як утілена в жінці єдина мета природи пригноблює чоловіка?

Октавій. Овва! А якщо ця неволя робить нас щасливими?

Таннер. Звичайно, що так, коли хто не змагається до якоїсь певної особистої мети і, як більшість чоловіків, є лише звичайний добувач засобів до життя. Але ти, Таві, — художник, а це визначає, що ти маєш таку саму всежерущу й нещадну мету, як і кожна жінка.

Октавій. Аж ніяк не нещадну!

Таннер. Цілком нещадну. Справжній художник скоріше примусить свою дружину голодувати, залишить дітей без чобіт, пустить свою стару матір тяжко заробляти собі на кусок хліба, але не буде працювати ні для чого, крім свого мистецтва. Що ж до жінок — він наполовину вівісектор, наполовину вампір. Він заходить в інтимні стосунки з ними, щоб вивчити їх, щоб зірвати з лиця маску умовностей, щоб збагнути їхні найглибші таємниці, бо знає, що вони вміють пробуджувати його творчу енергію, визволяти його від його власного холодного розуму, навівати на нього мрії й видіння, — уміють, як він каже, надихати його поетичним духом. Він переконує жінок у тому, що вони, коли й роблять що, то роблять домагаючися своєї ж таки мети, тоді як насправді він хоче, щоб вони працювали тільки на нього. Він краде материне молоко, чорнить його, обертає його на друкарську фарбу, щоб глузувати потім з цієї матері й співати дифірамби ідеальним жінкам. Він каже, що ніби хоче визволити жінку від усіх страждань дітородіння, а задля чого? Тільки щоб йому самому припадали всі пестощі й піклування, що мають припасти дітям. З того часу, як існує шлюб, великого художника завжди вважали за поганого чоловіка. Але він ще гірший за це: він викрадає дітей, висмоктує кров, він облудник і шахрай. Хай гине людство й марніють тисячі жінок, якщо завдяки цій жертві він ліпше справиться з роллю Гамлета, намалює кращу картину, напише сильнішу поему, цікавішу п’єсу, подасть серйознішу філософську систему! Зауваж, Таві, художникове завдання — це показати, які ми є насправді. Наше інтелектуальне життя полягає лише в пізнаванні самих себе; і той, хто додає хоч одну йоту до такого пізнання, творить новий інтелект настільки ж безсумнівно, як жінка творить нову людину. В екстазі творчости він настільки ж жорстокий, як і жінка, настільки ж небезпечний для неї, як і вона для нього, і настільки ж невимовно чарівний. Немає жорстокішої й віроломнішої боротьби, ніж змагання між чоловіком-художником і жінкоюматір’ю. Хто над ким візьме гору? Ось у чому питання! І це питання тим гостріше, що, як запевняють романтики, — вони люблять одне одного!