Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Ремсден (із серцем). Подайте його самі, коли так.
Таннер. Гаразд. Енн! Ремсден гадає, що я не здатний бути вашим опікуном, і я цілком погоджуюся з ним. Він вважає, далі, що ваш батько ніколи б не призначив мене, якби прочитав був мою книжку. Ця книжка й є тим ганебним вчинком, на який він натякав у розмові. І він вважає, що вашим обов’язком є, заради Роди, запросити його одноособово взяти на себе це опікунство, усунувши мене. Скажіть одне слово, і я відмовлюся.
Енн. Але я не читала вашої книжки, Джеку.
Таннер (нишпорить у кошику, знаходить книжку і подає їй). То от зараз же прочитайте її, — тоді вирішуйте.
Ремсден (гаряче). Якщо тільки я залишаюся твоїм опікуном, Енні, я рішуче забороняю тобі читати цю книжку! (Він б’є кулаком по столу й підводиться).
Енн. Звичайно, ні, якщо ви не хочете. (Вона кладе книжку на стіл).
Таннер. Якщо один опікун забороняє вам читати книжку другого опікуна, як нам тоді бути? Припустіть, що я наказую вам прочитати її! Яким буде ваш обов’язок щодо мене?
Енн (лагідно). Я упевнена, Джеку, що ви ніколи б у світі цілком свідомо не поставили б мене перед такою дилемою.
Ремсден (роздратовано). Так, так, Енні, звичайно, це гаразд і, як я вже казав, цілком природно. Але ти повинна зробити вибір, вирішити так чи інакше. Ми так само стоїмо перед важкою дилемою.
Енн. Я бачу, що я занадто молода й недосвідчена, щоб самій вирішити. Воля мого батька для мене свята.
Місіс Вайтфілд. Коли ви, двоє чоловіків, не можете прийти до згоди, то я мушу визнати, що це вже забагато — накидати всю відповідальність на Енн. Мені здається, що на цім світі одні завжди накидають усю роботу іншим.
Ремсден. Мені дуже шкода, що ви це отак розумієте.
Енн (зворушливо). Отже, виходить, що ви не хочете опікуватися мною?
Ремсден. Ні, ніколи я не казав цього. Я лише рішуче відмовляюся виконувати ці обов’язки укупі з м-ром Таннером. Ось що.
Місіс Вайтфілд. Але чому? Що таке сталося з бідним Джеком?
Таннер. Мої погляди, бачте, здаються йому занадто передовими.
Ремсден (обурено). І зовсім вони не передові. Я заперечую це.
Енн. Авжеж, ні. Що за нісенітниця! Чи можна бути передовішим за дідуся? Я переконана, що всі ці труднощі створив Джек. Глядіть мені, Джеку! Будьте до мене добрішим — мене лихо спіткало! Ви не відмовитесь опікуватися мною, га?
Таннер (похмуро). Ні. Що буде, те й буде; гадаю, я мушу скритися. (Він іде до книжкової шафи й залишається там, сердито переглядаючи корінці книжок).
Енн (підводиться й говорить із захопленням, що так і проривається крізь старанну стриманість). Отже, всі ми дійшли згоди, і волю мого любого батька буде виконано. Ви не можете й уявити собі, як це приємно для мене й для моєї матері. (Вона підходить до Ремсдена й стискує йому обидві руки). І мій любий дідусь буде допомагати мені й радити. (Вона поглядає на Таннера через плече). І Джек, Нищитель велетнів, теж. (Вона проходить коло своєї матері до Октавія). І вірний Джеків друг — Ріккі-Тіккі-Таві.
Той червоніє і сидить в ту хвилину, невимовно очманілий з виду.
Місіс Вайтфілд (підводиться, обсмикує свою жалобну сукню і каже навпрямки). А тепер, м-ре Ремсден, ви, як Еннін опікун, мусите поговорити з нею про її погану звичку прізвиська прикладати. І як тільки всі вони це терплять! (Іде до дверей).
Енн. І навіщо ото таке казати, мамо? Не може бути, щоб ви це казали серйозно! Невже я поводилася занадто зухвало? (Вона звертається до Октавія, який сидить верхи на стільці, поклавши лікті на спинку, кладе свої руки йому на лоба й раптом підіймає йому лице догори). Чи хочете ви, щоб я поводилася з вами, як з дорослою людиною?
Чи маю я звати вас у майбутньому м-ром Робінсоном?
Октавій (серйозно). О, будь ласка, звіть мене РіккіТіккі-Таві. «М-р Робінсон» — це дуже образило б мене... (Вона сміється, плеще його по лиці і звертається до Ремсдена). Щоб ви знали, я й сама починаю думати, що «дідусь» — трохи безцеремонно. Але мені й на думку не спадало, що це може образити вас…
Ремсден (ніжно погладжує її по плечі). Дурниці, дурниці, моя люба Енні. Я вимагаю «дідуся», і ні на що інше не озиватимуся.
Енн (вдячно). Усі ви, за винятком Джека, псуєте мене.
Таннер (не повертаючись від шафи, через плече). Думаю, вам би слід звати мене м-ром Таннером.
Енн (лагідно). Ні, Джеку, ви цього не думаєте. Кажете ви це, як і завжди, тільки, щоб обурювати людей. Ті, хто вас добре знає, не звертає на це жодної уваги. Але, якщо ви бажаєте, я зватиму вас на ймення вашого славнозвісного предка — Дон-Жуаном!
Ремсден. Дон-Жуаном!
Енн (безневинно). Що? Хіба це погано? А я й не знала! Тоді я, звичайно, не буду. Дозвольте тоді звати вас Джеком, поки я не вигадаю що інше.
Таннер. Ох, не старайтеся, заради всього святого, винайти щось іще гірше! Я скоряюся! Я згоджуюся на Джека. Отак кінчається моя перша й остання спроба підтримати мій авторитет!
Енн. Бачте, матусю, усім їм подобаються їхні прізвища.
Місіс Вайтфілд. Ну, у крайньому разі ти могла б утриматися від цього хоча б під час жалоби.
Енн (докірливо, дійнята до живого). Ну й... І як ото могли ви, мамо, нагадати мені про це?! (Поквапно залишає кімнату, щоб приховати своє хвилювання).
Місіс Вайтфілд. Ось я й винна, — як і завжди! (Виходить слідом за Енн).
Таннер (відходить від книжкової шафи й підходить до Ремсдена). Ремсдене, ми впень побиті, розчавлені, знеособлені, як і її мати.
Ремсден. Нісенітниця, сер! (Виходить слідом за місіс Вайтфілд).
Таннер (залишившись удвох із Октавієм, чудно дивиться на нього). Таві! Чи хочеш ти бути людиною поважною, значною постаттю в суспільстві?
Октавій. Я хотів би бути відомим поетом, хотів би написати якийсь великий твір.
Таннер. Де Енн була б героїнею?
Октавій. Так, дізнаюся.
Таннер. Стережись, Октавію. П’єса з Енн за героїню — ще півлиха. Але якщо ти не будеш обережним — небом присягаюся — вона оженить тебе на собі.
Октавій (зітхнувши). Ні, Джеку, такому щастю не бути!
Таннер. Та ба, друзяко, вже твоя голова — в пащі левиці; вона вже навіть наполовину проковтнула тебе й упорається з тобою за три ковтки: Ріккі — раз, Тіккі — два, Таві — три, — тут тобі й капут.
Октавій. Вона з усіма однакова. Ти добре знаєш її вдачу.
Таннер. Добре знаю: вона не одному скрутить шию своїми лапками; річ лише в тому, кого з нас вона поглине? На мою думку, вона збирається поглинути тебе.
Октавій (підводиться, гнівливо). Як тобі не сором таке казати про неї, коли вона ось тут, угорі, й плаче за своїм батьком. Але я так жадаю, щоб вона мене поглинула, що можу терпіти навіть твої грубощі, бо вони дають мені якусь надію.