Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

У цілому в мене було відчуття, що я «мальчиш-плохиш», якому пропонують продати друзів, підсолоджуючи цукерками і шоколадками. Адже, і правда, мені обіцяли багато. Говорили про те, що після «найважливішого дня у твоєму житті» мене відправлять відбувати покарання поближче до дому, до міста Брянська, де мені потрібно буде провести, ну, максимум рік-два і потім мене відразу помилують як українського націоналіста, що вже виправився й одумався. І для пропаганди справу буде зроблено, і я на волі. Усі задоволені.

Але в якийсь момент добродушність прибулого наглядача змінилася металевою жорсткістю і погрозами. Мій кат дивився мені просто у вічі й говорив дуже прямо і відверто, що в разі, якщо я їх підведу, то, крім холоду, голоду, мені в цьому житті більше чекати нічого. Він говорив, що я опинюся там, де мої крики зможуть почути тільки білі ведмеді, що бродять по безкрайніх засніжених просторах. І, звичайно ж, він не втомлювався нагадувати, що я уклав угоду зі слідством, а за це, за законами злочинного світу, мене будуть опускати раз по раз інші арештанти, які вже давно на гачку. І я нікуди не подінуся. Там і згнию. Вирішувати тільки мені — жити чи вмерти.

Такі нерадісні зустрічі повторювалися день у день. Ось тільки мого московського знайомця з ФСБ змінив місцевий рос­товський співробітник цієї безжальної структури. Але і з ним суть розмов не змінилася. Мене пресували раз у раз і тримали в шорах, щоб у намічений час усе пройшло для них як по маслу. Я ж тримався молодцем і саме в цьому їх і переконував.

У такому ритмі я не помітив, як підкрався вирішальний день цинічного суду над Олександром Кольченком та Олегом Сєнцовим, на якому слідчі ФСБ для мене відвели роль лжесвідка.