Книга кладовища

— Сайласе, а що таке макабр?

Сайлас звів брови.

— Де ти це почув?

— Усі на кладовищі тільки про це й говорять. Здається, це має статися завтрашньої ночі. То що таке макабр?

— Це танець, — відповів Сайлас.

— «Данс-макабр танцює всяк», — пригадав Ніх. — А ти його танцював? Що це за танець такий?

Опікун подивився на нього очима, схожими на чорні ставки, і сказав:

— Не знаю. Ночами я ходжу по цій землі дуже, дуже давно, тому знаю багато чого, але й гадки не маю, як це — танцювати макабр. Щоби стати до цього танцю, треба бути живим або мертвим, а я ні той, ні другий.

Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.

Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.

— Зійде, — підбив він підсумок. — Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.

Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.

— Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?

— На все свій час, — тільки й мовив Сайлас.

Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.

У повітрі кружляв дивний — виразно квітковий — аромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.

Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув кроки — хтось наближався до доріжки.

Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінка — усі живі — та попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.

— Отут? — запитала вона.

— Так, пані Керевей, — відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.

Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.

— Ну, як скажете, — мовила вона, дивлячись на квіти. — Але я так нічого і не розумію. І що робити далі?

Найнижчий чоловік витягнув зі свого кошика срібні ножиці, вкриті патиною, і подав їх:

— Ножиці, пані мер.