Карусь і ми
- Автор: Парфанович Софья
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Карусь і ми». Краткое содержание книги:
Раз на вулиці Талбота ми спинились перед вікнами крамниць і розглядали іграшки, книжки, одяг, харчі. І щось ми говорили про них. Врешті зайшли до великої крамниці з іграшками, і тут Славко раював. Він бігав поміж іграшки, розглядав кожну, брав їх у руки і завжди казав: «Тіточко, купи мені це авто!» Але негайно кидав авто і брав у руки санітарний віз, де було все потрібне для перевезення хворого. Були навіть шофер і медсестра — обидвоє в білому і з червоними хрестами на шапках. Славко накручував машину ключиком, точнісінько таким самим, як колись у нашому дитинстві, і машина бігла швидко по підлозі. Славко радів і кликав: «Тіточко! Купи мені цю санітарку!» Але, як тільки санітарка спинилась, Славко взяв у руки другу іграшку, потім третю, потім ще і ще одну, і сам уже не знав, чого собі бажає і що я маю йому купити. Спинились ми врешті над кораблем, що мав потрійну палубу, червоний димар, капітана в будці і керму з керманичем. Таким справжнім, хоч пластиковим. І Славко вигукнув: «Тіточко, купи мені той корабель!» І я вже не чекала, аж він розлюбить корабель і знайде щось інше. Я купила корабель.
Тепер, коли ця покупка була в наших руках, ми ще далі розглядали іграшки, і я обіцяла Славкові ще щось згодом купити. Він же сам сів на великого коня, що був помальований чудовими кольорами й гойдався на бігунах. Я кинула в автомат десять центів, кінь хитавсь і колихався, а Славко підганяв його вудилами і штовхав п’ятами. Кінь «біг» завжди на тому ж місці, але нам здавалося, що він слухає вершника і несе його в гори — туди, де індіяни, і ковбої, і копальні золота.
При тій головній вулиці є теж залізнична станція. На ній малий рух, входити на рейки завжди дозволено. Ми заходили на плятформу, сідали на східцях ждальні й відпочивали. По той бік рейок майоріли поля й синіла далечінь, що манила-вабила нас.
З гуком над’їздив вантажний поїзд. Страшна машина, похожа на дикого звіра з яркими очима і грудьми, розмальованими страшними жовтими смугами, тягнула — цілу Америку. Про це свідчили вагони з написами різних залізничних ліній.
— Бачиш, то Санта Фе. Лінія, що веде через велику частину середущої і західньої Америки аж туди, де місто Свята Феліція. Її скоротили до «Фе». Це в Нью Мехіко. Там, дорогий мій, пустелі, там білі піски, наче потерті кістки сміливих конкістадорів, що виправлялись туди шукати золота й самоцвітів. Там високі гори, порізані глибокими каньйонами, стрімкі й гладкостінні. Кажуть, що ведмеді, що живуть у цих горах, мають туго закручені хвости, щоб зачіпатись ними за скелі, бо інакше провалились би вниз.
— А ти була там, тітко? — питає Славко.
— Раз, як летіла до Каліфорнії. Ми приземлилися в Альбукерк, другому важному місті Нью Мехіко. Простір і пісок, пожовклі стебла трави. На обрії міські будинки, фабрики. А далі гори, що височіють над каньйонами Ріо Ґранде.
— Я чув у радіо, що в цих горах випробовували атомні бомби. А чи ми поїдемо туди?
Я держала його долоню — у другій він мав свого корабля. Час від часу я гладила її або потискала. Так і тепер.
— О, ми поїдемо! Обидвоє. Як тільки ти підростеш трохи. Ми поїдемо скрізь, звідкіля ці поїзди, і ці вагони, і той вантаж, що вони везуть. Он бачиш: Балтімор і Огайо. Ця лінія біжить на схід, де копальні вугілля. Там виробляють сталь. Там міста засіяні фабричними димарями та великими печами, що викидають угору дим і їдкий чад із спалюваних металів та вугілля. Там побачимо рафінерії нафти, фабрики авт, одягу і всього іншого, чого потребує людина. Бачиш отой вагон, що над’їздить? Пишуть «Чесапік і Огайо». Чесапік — то велика затока Атлантики, вона врізалася в сушу, в Мериленд. На схід від нього стейт Делавар. Велика затока ріки Делавар відділяє його від Нью Джерзі. Тут і кінчиться суходіл, тут починається Атлантика, і її величезний простір простягається аж до країни, звідкіля прийшли сюди твої батьки і я.
Куском вугілля накреслюю мапу Америки. Славко поглядає на неї: вона в його уяві величезна. Туди, всюди туди ми поїдемо обидвоє!
— Чим ми поїдемо, тіточко? — Славко дивиться на мене задумливими очима.
— Ми поїдемо чим попаде, Славку! В далеку дорогу полетимо літаками. Ти хотів би літати?
Славко дивиться на мене сяючими очима, на його обличчі радісний усміх.
— І їхатимемо теж оцими залізницями. Он «Нью-Йорк Централ» — три слова, а яка могутня лінія! Завезе нас аж до найбільшого міста світу, до Нью-Йорку! А там височезні доми, деякі із скла й сталі. Там найважніші будинки світу і Сполучених Штатів. Подумай тільки: дев’ять мільйонів людей живе на гранітовому острові Мангаттан і на передмістях. Ми обпливемо Мангаттан кораблем — зовсім таким, як той, що ти маєш, тільки трохи більшим.