Карусь і ми

Він пахнув так смачно, як і слід грибові. І так приємно було прикласти його холодну шапочку до лиця!

О, я знала багато казок-розповідей про гриби. Я розказувала своєму приятелеві. А фіолетово-біло-золота китиця осінніх квітів стояла в кутку.

Потім подув північний вітер, озеро вкрилось ожеледою, і став падати сніг. Перші зірки прилипали до скла й укладалися в чарівні взори. Але, згодом вони затирались і губилися в пуху, і тоді не було нічого, тільки білий сон. Сніг сипав з сірого неба, аж поки не вкрив Каруся і не зробив з нього велику люкровану «бабу».

Карусь спав.

Я вже не навідувалась до нього. Замість мене, ще деякий час приходили білки й синя сойка, що забула відлетіти у вирій.

Нарешті і їх прогнав мороз, і вони теж запали в зимовий сон.