Тайна вечеря
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01235-0
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайна вечеря». Краткое содержание книги:
Роман «Тайна вечеря» присвячений трагічним подіям 1937 року на Україні. В ньому читач познайомиться з цікавими психологічними спостереженнями і дослідженнями політичного лицемірства, яке межує з повною аморальністю, із сміливим розвінчуванням безапеляційного цинізму, що згубив мільйони людських життів.
Колісник займав кабінет поряд із Сокирковим, іноді Іван, йдучи повз його двері, чув зойки та Василеву лайку. Що ж, він і сам не панькався з надто впертими арештантами — та й що зробиш, ворог є ворог, треба одержати від нього зізнання, тут усі методи годяться.
Колісник приязно розвів руки, немов хотів обійняти Сокирка, сонячно посміхнувся Іванові й вигукнув:
— Ось нарешті й наш герой! Вітаю тебе, Іване, щиро вітаю, маєш сьогодні подвійне свято — везе ж людям…
— А-а… — похмуро пробубонів Іван, — цей журналіст розписав мене так, що самому соромно.
— А ти напиши спростування в газету, — цілком серйозно порадив Колісник.
— Якщо б факти перекрутив… А то — слова…
— Слова про тебе написані дай боже кожному… — сказав Колісник, недобре блиснувши очима, і Сокирко збагнув, що Василь з задоволенням пустив би в нього кулю, як у того наркома. І дав собі урочисту обіцянку: де тільки зможе, упосліджувати Колісника, звичайно, не явно, але за можливості капати на нього і за зручної нагоди підставити ніжку. Аби той відразу зламав голову.
Сказав:
— Я радий, що відзначили мене, та в нас хлопці не гірші, навіть значно кращі. Про них би й писали. От про тебе, Василю!..
Очі в Колісника якось одразу поблякли, а завжди рожеві щоки стали сірими.
— Дочекаєшся… Із шкіри лізеш, себе не шкодуєш, та хто це цінує? — Злякався, чи не бовкнув зайвого, й додав: — Працюємо не заради чинів та посад, і ти, Сокирко, знаєш це не гірш за мене. А тебе я вітаю: це ж треба, в один день і газета прославила, і в чині підвищили…
— Що? — не збагнув Сокирко. Точніше, збагнув одразу, та ще не повірив. — Про що ти?
— А ти не знаєш? Наказ по Наркомату: старшому лейтенантові Івану Сокиркові присвоїти звання капітана держбезпеки.
— Брешеш…
— Собаки брешуть, товаришу капітан. На всіх поверхах тільки й розмов: Сокирко… Сокирко… — Лють майнула в його очах, та одразу погасив її. — Зайди до Кушніра, він на тебе чекає.
Майор Кушнір подивився на Івана з цікавістю. На столі в нього лежала розгорнута газета, й Сокирко дивився з її сторінки.
— Випадково чи організував? — поплескав Кушнір по газеті долонею.
— Юрію Євдокимовичу, — жалісні нотки з’явилися в Сокирковому голосі, й він сам почудувався, як чудово в нього вийшло, — невже ви гадаєте, що якийсь старший лейтенант спроможний організувати про себе статтю в газеті? Просто з’явився до мене додому кореспондент, сказав — питання погоджене з заступником наркома товаришем Онищенком і почав допитувати. Вивідав усе, а написав так, товаришу майоре, що мені соромно. Слова всякі — героїчний вчинок, подвиг комсомольця; ми про себе ніколи так не думаємо.
— Це точно, Сокирко, — зітхнув Кушнір і заховав газету до шухляди. — Якщо заступник наркома санкціонував — порядок. А тепер, — обійшов стіл і потиснув Сокиркові руку, — вітаю вас. старший лейтенанте, з присвоєнням чергового звання. Гадаю, керівництво прийняло цілком правильне рішення, ти — один з наших найкращих і найпринциповіших працівників: кого, кого, як не тебе, просувати. — Поплескав Івана по плечу й додав неофіційно: — Тепер ми з тобою, Сокирко, у званнях майже зрівнялися, і я ставитиму питання про висування тебе в мої заступники.
— А Бородюк?
— Його призначено начальником НКВС у Полтаву. А може, ти не хочеш?
Сокирко подумав: тільки б дурень відмовився — часи такі, що й самого Кушніра можуть через місяць-другий або висунути, або, навпаки, скинути. Кушнір у органах з початку двадцятих, а старі кадри тепер не у великій шані. Онищенко, Кушнір, ще кілька на весь Наркомат — по пальцях порахувати можна… Отже, все може статися, і він перший претендуватиме на Кушнірову посаду.
— Радий з вами працювати, Юрію Євдокимовичу, — сказав. — У вас я багато чого навчився.
«Так, навчився, — подумав. — Ти старий лис, і дивно, що досвідчені чекісти не розгледіли тебе. А, кажуть, ті кадри були з головою — Манцев, Кравченко, Євдокимов…»
Справді, треба було мати Кушнірову обережність, хитрість і своєрідний розум, щоб обвести навколо пальця стару чекістську гвардію. Пошепки розповідали: колись Кушнір прикидався навіть дурником, не великим дурнем, таких у ДПУ б не тримали, а звичайнісіньким простачком, не дуже освіченим, але ідейним і стійким. Його кілька разів посилали вчитися на курси, потім закінчив заочно чи то технікум, чи то якийсь інститут, нарешті дочекався ромба на петлиці й не вважав, що кар’єру закінчено. Навпаки, носом ловив повітря, вважав — саме тепер настали його часи, й готовий був будь-кого відсунути ліктями.