Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— А який сьогодні день?
— Неділя.
— Que va,— сказав Роберт Джордан. — До наступної неділі ще далеко. Якщо дочекаємось середи — і то добре. Але мені не подобається, що ти кажеш таке.
— Буває, що людині треба побалакати, — сказала жінка. — Раніше в нас була віра й інші дурниці. А тепер кожен мусить мати когось, з ким міг би щиро побалакати, бо навіть найвідважніша людина часом почувається дуже самотньо.
— У нас немає самотніх, ми всі разом.
— Коли бачиш такі машини, серце стискається, — сказала жінка. — Проти таких машин ми — ніщо.
— А все ж ми їх б'ємо.
— Слухай, — сказала жінка. — Я поділилася з тобою своїм смутком, але не думай, що мені бракує відваги. Моя відвага яка була, така й зосталася.
— Сонце зійде, й смуток розвіється. Він як туман.
— Атож, — сказала жінка. — Хай буде так. Може, це в мене тому, що я наплескала отих дурниць про Валенсію. І через отого пропащого, що пішов дивитися на своїх коней. Я його дуже образила своєю розповіддю. Убити його можна. Вилаяти теж. Але ображати не можна.
— Як це сталося, що ви разом?
— А як узагалі буває, що люди сходяться? В перші дні війни й перед війною він був людина. Справжня людина. А тепер йому — кінець. Чіп витягли, і все вино вилилося з бурдюка.
— Він мені не подобається.
— Ти йому теж не подобаєшся, і недаремно. Я вночі спала з ним. — Вона посміхнулася й похитала головою. — Я запитала його: «Пабло, чому ти не вбив цього чужинця?» — «Він гарний хлопець, Пілар, — відповів Пабло. — Гарний хлопець». Тоді я його питаю: «Чи розумієш ти тепер, що командую я?» — «Так, Пілар, так», — відповідає. А потім серед ночі я чую — він не спить і плаче. Плаче ридма, весь тіпається, чоловіки завжди плачуть так — наче в них якийсь звір сидить усередині й трясе їх. Я питаю: «Що з тобою, Пабло?» Потім обняла його й пригорнула до себе. «Нічого, Пілар, нічого». — «Неправда. Щось із тобою сталося». — «Люди, — каже, — gente. Відступилися від мене». Я кажу: «Але ж вони зі мною. А я твоя дружина». — «Пілар, — каже, — не забувай про поїзд». А потім: «Хай допоможе тобі господь, Пілар». — «Чого це ти про господа згадав? — питаю. — Хіба так можна?» — «Так, — відповідає.—Хай поможуть тобі господь і Vergen[26]».
Я кажу: «Que va, господь і Vergen! Ну, що це за балачки?» — Я боюся вмерти, Пілар. Tengo miedo de morir. Розумієш?» — «Тоді вилазь із ліжка, — кажу я йому. — В одному ліжку немає місця для трьох — для мене, для тебе та ще й для твого страху». Тоді він засоромився й замовк, а я заснула, але йому вже кінець, друже, кінець.
Роберт Джордан мовчав.
— Зі мною вже не раз таке бувало: раптом облягає смуток,— сказала жінка. — Але це не такий смуток, як у Пабло. Я відваги не втрачаю.
— Я вірю.
— Може, це як місячне у жінок, — сказала вона. — А може, так, дурниці.— Вона помовчала, потім почала знову. — Я покладаю велику надію на Республіку. Я твердо вірю в Республіку. Я вірю в неї палко, як побожні люди вірять у чудеса.
— Я знаю.
— А ти віриш?
— В Республіку?
— Так.
— Вірю, — сказав він, сподіваючись, що це правда.
— Я рада, — сказала жінка. — І ти не боїшся?
— Смерті — ні,— сказав він правду.
— А чогось іншого?
— Тільки того, що не зможу виконати свого обов’язку так, як його слід виконати.
— А полону — як отой, другий?
— Ні,— сказав він щиро. — Якщо цього боятися, то більше ні про що не зможеш думати і з тебе не буде ніякого пуття.
— Ти дуже холодна людина.
— Ні,— сказав він. — Навряд.
— Авжеж. Голова в тебе холодна.
— Це тому, що я багато думаю про своє діло.
— А всього іншого, що є в житті, ти хіба не любиш?
— Люблю. Навіть дуже люблю. Але не так, щоб воно заважало мені в роботі.
— Я знаю, що ти любиш випити. Вже помітила.
— Так. Дуже люблю. Але не так, щоб це заважало мені в роботі.
— А жінок?
— Дуже люблю, але вони не найголовніше для мене в житті.
— І тебе не тягне до них?
— Ні, тягне. Але я ще не зустрічав жінки, що захопила б мене так, як, кажуть, буває.
— Щось мені здається, що ти брешеш.
— Можливо — трошки.
— Але ж Марію ти полюбив?
— Так. Відразу і щиро.
— Я її теж люблю. Дуже люблю. Так. Дуже.
— Я теж, — сказав Роберт Джордан і відчув, що голос у нього звучить глухо. — Так. Я теж. — Йому приємно було казати цю фразу, таку церемонну по-іспанському, і він ще раз вимовив її: — Я дуже люблю її.
26
Пресвята діва (ісп)