Євангелія від Ісуса Христа

Йосип пообідав разом з іншими теслями — своїми товаришами по праці, але їм ще лишалося трохи часу, поки десятник подасть сигнал, що треба братися за роботу, тож можна було посидіти або навіть полежати, заплющити очі й віддатися приємним думкам, уявити собі, як вони підіймаються в гори Самарії або навіть уже дивляться згори на своє рідне село Назарет, за яким він уже так знудьгувався. Але тепер душа його раділа, й він казав собі, що ось нарешті й настав останній день його вимушеної розлуки з рідним краєм, що завтра ще вдосвіта, коли погаснуть останні сузір’я й у небі сяятиме лише вранішня зірка, вони вирушать у дорогу, дякуючи Господові за те, що Він охороняє наші домівки та спрямовує наші кроки. Зненацька він стрепенувся й розплющив очі, йому здалося, що він заснув і не почув сигнал, але він задрімав лише на одну мить, усі його товариші були тут, поруч, одні розмовляли, інші куняли, а десятник сидів спокійно, так ніби вирішив дати своїм робітникам добре відпочити й не розкаювався у своїй великодушності. Сонце стояло в зеніті, короткими поривами налітав сильний вітер, відносячи в інший бік дим від спалюваних жертовних тварин, і в цю низину, де будувався іподром, не долинав навіть набридливий гомін торговців, і здавалося, що й складні механізми часу завмерли та зупинилися, чекаючи сигналу від великого десятника, який здійснює нагляд над ерами й епохами та над просторами всесвіту. Зненацька Йосипа опанувала якась дивна тривога, й він несподівано для самого себе весь похолов від страху, він, який ще хвилину тому почував себе найщасливішим із людей. Він озирнувся навколо й побачив знайому картину великого будівельного майданчика, до якої вже звик за останні тижні: каміння й дерево, біле жорстке кришиво від подрібненого каміння, тирсу, що навіть під палючим сонцем не висихала повністю, і, розгублено намагаючись зрозуміти причину гнітючої тривоги, що так несподівано опанувала його, причину різкого погіршення свого настрою, подумав, що йдеться про природний смуток людини, якій доводиться кидати свою працю, не закінчивши її, навіть якщо та праця тобі не належить і ти маєш дуже поважні причини її покинути. Тож він підвівся, прикидаючи, скільки ще часу матиме у своєму розпорядженні, десятник навіть не обернув до нього голову, й вирішив востаннє оглянути будівництво, де він працював, так би мовити, сказати останнє «прощай» дошкам, які обтісував, колодам, які підганяв одну до одної, і якщо таке порівняння можливе, то я назвав би його бджолою, яка може сказати: Це я зібрала цей мед.