Євангелія від Ісуса Христа

Настав нарешті той знаменний день, коли малий Ісус вирушив до Храму на руках у матері, що сиділа верхи на віслюку, який від самого початку товаришив і допомагав цій родині. Йосип вів довговухого за вуздечку, він дуже квапився, бо не хотів утрачати цілий день роботи, хоч він і був останнім їхнім днем із прожитих у Віфлеємі. Саме тому вони виїхали з печери, яка поки що правила їм за дім, дуже рано, коли рожевий світанок ще не остаточно витіснив кудись за обрій рештки нічної темряви. Вони вже проминали гробницю Рахілі, коли промені світанкового сонця зненацька впали на неї й забарвили її в палахкотючий колір граната, аж не вірилося, що це та сама стіна, яка в темну ніч стає мертвотно-білою, під повним місяцем забарвлюється в моторошний колір людських кісток, а у світлі щойно народженого місяця стає криваво-червона. У цю мить малюк Ісус прокинувся остаточно — коли мати сповивала його в дорогу, він лише на мить розплющив оченята, — і повідомив, що він голодний, у єдиний доступний для нього спосіб, тобто заплакав. Рано чи пізно, як і кожен із нас, він опанує інші способу спілкування, завдяки яким зможе повідомляти про свої інші потреби й навчиться плакати іншими слізьми.

Уже зовсім близько від Єрусалима, на крутому схилі, родина змішалася з безліччю прочан і торговців, що стікалися до міста, й кожному, схоже, хотілося потрапити туди раніше за інших, але всі обачно вповільнювали ходу і стримували своє нетерпіння, побачивши римських легіонерів, що патрулювали по двоє в Єрусалимі та на його околицях, і один або кілька загонів найманих вояків Ірода, у яких можна було побачити не тільки юдеїв, а й ідумеїв, галатів та фракійців, германців і галлів і навіть вавилонян, що славилися незрівнянною влучністю у стрільбі з лука. Йосип, тесля й чоловік мирний, який ніколи не тримав у руках іншої зброї, крім рубанка і струга, молотка, болтів і цвяхів, дивлячись на цих хвалькуватих вояків, водночас відчував і страх, і щось подібне до зневаги, й ці змішані почуття не могли не відбитися в його погляді. Тому він ішов з опущеними очима, на відміну від Марії, якій і раніше завжди доводилося сидіти в чотирьох стінах, а протягом цих останніх тижнів вона навіть жодного разу не визирнула з печери й бачилася лише з рабинею, що іноді провідувала її, тож Марія тепер з великою цікавістю дивилася на все навкруги з гордо піднесеною головою, бо ж тримала на руках свого первістка, слабка жінка, яка, проте, змогла народити дитину, виконавши свій святий обов’язок перед Богом і перед своїм чоловіком. Її обличчя сяяло таким щастям, що зворушувало навіть брутальних найманців-галлів, озброєних до зубів лобурів із русявим волоссям і довгими обвислими вусами, але навіть ці вояки із зачерствілими душами та загрублими серцями, дивлячись на юну і вродливу жінку з дитиною, що наче символізувала оновлення світу, приязно всміхалися, оголяючи гнилі зуби, але справа була не в зубах, а в тому, що їхні почуття були цілком щирими.