Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Вона була радше потворною, хоча зовнішність мала цілком пересічну, але гримаси болісних зусиль і це тіло, жіноче тіло сливе без кістяка — викликали внутрішній спротив. А найгірше, що під час розмови — (кисті рук ховались в чорних шкіряних рукавичках) — вона постійно торкала своє обличчя, і від тих доторків на чолі, на вилицях, на підборідді залишалися вм'ятини, як на розігрітому воску. Я довго не міг втямити, для чого це вона робить, і вирішив напочатку, що це нервове, на кшталт того, як люди гризуть нігті абощо, та в якийсь момент до мене дійшло — хвилюючись, вона поправляла своє обличчя, як інші жінки поправляють зачіску!

І все ж за цією фізичною неспроможністю і фізичною безхребетністю відчувалася якась несамовита психічна енергія, незнищенна воля, до останнього дзвону напнутий нерв.

Було зрозумілим і видавалося неймовірним нараз, що саме завдяки їй у них більш-менш нормальний побут, все, «як у людей», зрештою. (Якщо не брати до уваги всі ці приступочки, поруччя, важелі, блоки, через які помешкання більше скидалося на гімнастичний зал, аніж на житло).

Вона оповідала мені історію їхнього знайомства, шлюбу, життя. Він уточнював деталі, виправляв дати, назви, імена. Мав світлу пам'ять.

У них був син. Хвороба передалася в спадок з ускладненням — затримкою розвитку. Малому виповнилося вже вісім років, але виглядав він на чотирирічного. Якщо лише бувають такі чотирирічні. Для нього був відгороджений куток кімнати. М'який, м'який і ще м'якіший. Відсутність стійкості малий компенсував надзвичайною гнучкістю. Було страшно і моторошно дивитися на цю істоту, яка звивалася в якісь неймовірні клубки, спліталася, розпліталася, при цьому намагаючись щось говорити, але нічого, крім мукання, не долітало з заслиненого рота, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в корчі.

Мати нараз якось дивно похилилася, немов зламалася — я інстинктивно сіпнувся в її бік, здалося, втратила рівновагу і падає, — але вона спритно вхопилася за якісь перильця і за мить вже була коло малого. Захотіла показати, як він вже вміє розрізняти кольори, предмети. Тепер вони обидвоє плазували долі коло моїх ніг, ці істоти, ці люди, безперечно люди, але якоїсь нової, невідомої мені раси, і коло них, потворних, саме я почувався останньою потворою, бо не міг віднайти в собі ані крихти співчуття, а тільки огиду і нікчемність. Можливо, так завжди почуває себе інакший серед інакших? Не вдавалося позбутися якогось істеричного, верескливого подиву — що жага життя  б у т и,  в і д б у т и с я,  з б у т и с я  є такою непереборною і неперебірливою. Збутися у будь-який спосіб, відбутися в якій завгодно формі, бути за всяку ціну. Хіба не закладена тут якась помилка, надлишок, надмірність? Для чого нас вириває з небуття? Невже так важливо заіснувати? Відчути свою вітальність, потенційність, сутнісність, марнотність, марність, мирність? Усвідомити тілесність? Невже цей малий виродок насправді мусів добутися нізвідки в цей світ? Так прагнув опинитися десь? Так прагнув заіснувати? Заіснувати, пускаючи слину, звиваючись і плазуючи?

Холера ясна! Та навіть нормальним, — хоча що означає «нормальний», — народжуєшся на цей світ, щоб назавжди стати в'язничним наглядачем власної крові — цієї бранки, що їй ніколи не вільно бачити світла, адже вона знає темну таємницю, секретну технологію дня. Кров — це імператив. Випускати її на світло — одна з найбільших заборон. Тримати її в темряві — одне з найбільших таїнств. Щодня піклуватися про неї. Гріти винами. Гнати жилами. Живити зелами. Поїти джерельним сном. Бо ця полонянка вже надто дорога Комусь, аби можна було вільно нехтувати її примхами. Піклуватися про неї щодня. Аби щоночі вона опікувалась тобою. Казіродський зв'язок, який називається життям.

Хоча, може бути, що справжнє небуття саме тут, у нашому бутті. Можливо, наше тут-існування і є своєрідним загробним життям чи радше примусовим відрядженням для душ, кожна з яких — лише лабораторний зріз єдиного, цілісного й вічного спокою. Можливо, втілення є різновидом покарання або нагороди. Можливо, рай і пекло знаходяться саме тут, у матеріальному світі. До того ж найбільше пекло полягає в неможливості раю, а рай — у звільненні від пекельних мук.

Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболістая помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTERз витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.