Сповідь відьом

Було вогко, я змерзла. Стояти з вампіром у молочно-білому тумані й обмінюватися світськими люб’язностями — в цьому було щось неприродне.

— Мені вже додому треба.

— Може, вас підвезти?

Чотири дні тому я відмовилася б, якби вампір запропонував мене підвезти, але зараз це видалося мені прекрасною ідеєю. До того ж так я мала чудову нагоду спитати в біохіміка, чому його так цікавить старовинний алхімічній манускрипт.

— Так, звичайно, — відповіла я.

Сором’язливо-задоволений вигляд Клермона став для мене абсолютною — і роззбройною — несподіванкою.

— Моє авто тут неподалік, — він кивнув убік коледжу Крайст-Черч. Кілька хвилин ми йшли мовчки, огорнуті сіруватим туманом. Химерна картина — самотні вампір та відьма. Клермон навмисне стишив ходу, щоб іти зі мною в ногу; тут, надворі, він здавався менш скутим, аніж у бібліотеці.

— А ви що, працюєте в тому коледжі?

— Ні, я там іще не викладав. — Слово іще змусило мене замислитися: а в яких коледжах він уже попрацював? А потім спробувала вирахувати, скільки ж йому років. Інколи мені здавалося, що не менше, ніж самому Оксфорду.

— Діано, — мовив Клермон, зупинившись.

— Гм-м, що? — Я вже трохи віддалилася від нього в напрямку автостоянки.

— Нам сюди, — сказав він, показуючи в протилежному напрямку, і підвів мене до невеличкого огородженого стінами майданчика. Під яскраво-жовтою табличкою СТОЯНКА КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНА стояв низький чорний «ягуар». Із дзеркала заднього виду звисала картка дозволу на в’їзд до шпиталю Джона Редкліфа.

— Все ясно, — іронічно прокоментувала я, взявши руки в боки. — Ви паркуєтеся там, де хочете.

— Щодо паркування я зазвичай законослухняний громадянин, але сьогодні вранці погода зробила корективи в моїй поведінці. Це виняток, — винувато пояснив Метью і простягнув повз мене руку, щоб відімкнути дверцята. Його «ягуар» був досить старої моделі — без таких сучасних штучок, як центральний замок та навігаційна система, але вигляд мав, наче щойно з вітрини автосалону. Метью відчинив дверцята, я увібралася всередину — і сидіння з брунатної шкіри комфортно огорнуло моє тіло.

Іще ніколи не доводилося мені бути в такому розкішному авто. Найгірші підозри Сари стосовно вампірів неодмінно справдилися б, якби вона дізналася, що вони роз’їжджають на «ягуарах», а вона змушена пересуватися на старій, колись пурпуровій, таратайці «Хонда Сивік», яка вже вицвіла до кольору смаженого баклажана.

Клермон спрямував авто під’їзною дорогою до брами коледжу Крайст-Черч, де йому довелося чекати, поки утвориться проміжок у вранішньому транспортному потоці розвізних вантажівок, автобусів та велосипедів.

— Чи бажаєте підснідати перед тим, як я відвезу вас додому? — невимушено спитав вампір, стиснувши руками поліроване кермо. — Напевне ви зголодніли після інтенсивного тренування.