Задуха

Я говорю, що я знаю.

Я говорю, що, можливо, в житті є речі гірші, ніж дати померти старій людині.

— Це не просто стара людина, — каже Пейдж Маршалл. — Це ваша мати.

І їй майже сімдесят років.

— Їй усього шістдесят два, — каже Пейдж. — Якщо ви можете зробити щось, аби її врятувати, але не робите, ви тим самим її вбиваєте. Своїм недбанням, своєю бездіяльністю.

— Інакше кажучи, — говорю я, — я мушу з вами робити оте?

— Я чула, як медсестри обговорювали між собою ваші подвиги, — каже Пейдж Маршалл. — Я знаю, що ви аж ніяк не противник випадкових статевих зносин. Так що, напевно, справа в мені? Просто я — не ваш тип? Чи що?

Ми замовкаємо. Повз нас проходить дипломована санітарка з візком, на якому навалено брудні простирадла та рушники. У неї на черевиках гумові підошви, і коліщатка у візка також гумові. Підлога вкрита корковою плиткою, і тому санітарка проходить нечутно. І візок їде нечутно — його видає тільки запах сечі.

— Не зрозумійте мене неправильно, — кажу я. — Я хочу вас трахнути. Дуже-дуже хочу.

Санітарка з візком раптом зупиняється й обертається До нас. Вона каже:

— Гей, Ромео, залишив би ти лікарку Маршалл у спокої.

І Пейдж мовить:

— Усе гаразд, міс Парке. Ми з містером Манчіні самі розберемося.

Ми обоє дивимось услід санітарці з візком, аж поки вона зникає за поворотом, роблено посміхаючись. Її звати Ірен, Ірен Парке, і так-так — ми з нею минулого року дуже навіть непогано поперекидалися на задньому сидінні в її машині, просто на службовій стоянці при лікарні.

Дивись також: Карен, дипломована медсестра.

Дивись також: Дженін, дипломована медсестра.

Колись я гадав, що кожна з них — це щось особливе. Але голі вони всі однакові. І тепер ці зади для мене не більш привабливі, ніж машинка для застругування олівців.

Я кажу Пейдж Маршалл:

— Тут ви не маєте рації. — Я кажу: — Я дуже хочу вас трахнути. Так хочу, що аж вилиці зводить. — Я кажу: — І я не хочу, щоби хтось помер. Мені просто не хочеться, щоб мама знову стала такою ж, як і раніше.

Пейдж Маршалл із шумом видихає повітря. Підбирає губи й дивиться на мене. Просто стоїть і дивиться, притискаючи до грудей свою дощечку з паперами.

— Тобто, — мовить вона зрештою, — тут справа не в сексі. Просто ви не хочете, щоб ваша мати видужала. Вам не хочеться, щоб поруч була сильна жінка. Ви, певне, взагалі не в ладу із сильними жінками. І ви гадаєте, що коли вона помре, то всі проблеми, з нею пов'язані, розв'яжуться самі собою.

Мама кричить із палати:

— Морті, я вам за що плачу?

Пейдж Маршалл каже:

— Ви можете брехати моїм пацієнтам і допомагати їм розв'язувати конфлікти, які мучать їх усе життя, але не брешіть собі. — Вона замовкає на кілька секунд і додає: — І мені також не брешіть.

Вона мовить:

— Вам краще, щоб вона померла, ніж аби вона видужала.

І я кажу:

— Так. Тобто ні. Тобто я не знаю.