Заметіль

— Ні, — Богдан встав і потис руку Олексію, фельдшеру з іншої бригади. — Я тут… у справі.

— До речі, маю цікаву інформацію. У Москві зараз йде набір медиків за контрактом за кордон, не хочеш майнути, обіцяють непоганий заробіток?

— Ні.

— Правильно робиш, це десь у чорта на болоті, у якомусь Ємені, де живуть одні терористи і можна підчепити таку хворобу, про яку в нас і не чули. Ну, я пішов.

Богдан знову опустився на підвіконня, низьке і широке, спеціально влаштоване для тих, хто чекає, одразу забувши, про що щойно йшла мова.

— Давай ми купимо щось солодке. Мені так захотілося солодкого, не повіриш…

Він встав. Мама Віра нервово посміхнулась і пригладила тремтячою рукою волосся.

— Ну, ти ж розумієш, як ті лікарі висловлюються, проста людина не одразу і розбере… Тут такі лабіринти, я ледве знайшла…

Він мовчки чекав.

— Її не довезли. Не довезли живою.

Голубів хтось налякав і вони дружно спурхнули з площадки. На вулиці похолодало. Біля лікарні, як завжди, було багато людей і машин.

— А от і таксі, сідаємо?

Богдан зробив один крок, другий і побіг. Він біг рівномірно, не прискорюючи і не сповільнюючи темпу, спочатку вздовж доріг, потім — алеями вечірнього парку, просто створеними для того, щоб бігати. День стрімко переходив у ніч, небо закуталося у хмари, вітер бив в обличчя, змокле листя липло до підошв, і нічого не було дивного в тому, що людина, яка біжить так довго та ще й по такому небезпечному покриттю, раптом посковзнулася і впала.