Заметіль

— Тоді не варто відкладати на потім.

— Ти збираєшся зайти до хати? Я здається тебе не запрошувала.

— Я мушу зайти. Це як алгоритм. Якщо я не зроблю цього кроку, то не зможу зробити наступних.

— Цікава теорія. Ну що ж, проходь. Так, здається, кипить чайник. До того ж, довго кипить. Ну аякже, мама побігла на роботу і забула вимкнути. Так буває. А якби я затрималась?

— У тебе є ще тато.

— На тата надії мало: він напевно ще не вернувся з вечірки. Творчі люди ведуть переважно нічний спосіб життя. Що ж, мушу зробити тобі каву, якщо вже чайник закипів.

— Обережно!

— Ох, не можна вам, Олено Григорівно, після зміни з киплячими чайниками мати справу. Ти врятував мені життя. Я недаремно не хотіла тебе впускати.

— А ти носиш мої сережки.

— Не будь наївним. Мені просто подобаються смарагди. До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

— Я прийшов по тебе. Йдемо звідси. Я потім тобі все розповім.

— Забери руки! І забирайся сам. Я не слухатиму твою маячню. Я дивуюсь, що хотіла вийти за тебе заміж. Добре, що ти тоді втік без слова пояснень, дуже тобі дякую… Що ти робиш?!

Він схопив її за рамена і силою всадив у крісло. Її брови зметнулись угору. Ніколи і ні з ким він собі такого не дозволяв. Завжди спокійний, тихий, слухняний, він не викликав у людей підозр. Але навіть вулкани, які сплять, мусять хоча б раз у своєму житті вибухнути.

— Чому ти? Чому я мав зустріти саме тебе? — він міцно тримав її, не даючи змоги ворухнутись, не даючи відвести погляд. У якусь мить її зіниці розширились, хоча вона і надалі нічого не розуміла, а він не давав їй можливості запитувати. — Чому я пішов у той злополучний парк, ти можеш мені сказати? Я мав стільки шансів не знати тебе, але я сам відмінив усі свої шанси на спасіння. Чому?!

— Які шанси? Ти про що?

Він відчув, як дві потужні сили роздирають його навпіл.

— Про тебе, про нас, про… Я не раз пробував витерти тебе з пам’яті, але видно в цьому моя біда: якщо я прив’язуюсь до когось, то це надовго. Моя сім’я залишила мене, коли мені було шість років, але я досі не можу їх всіх забути. І якби вони повернулись, я був би по-справжньому щасливий… лиш би вони повернулись. Оленко, я багато думав… будь ласка, не перебивай мене, у мене мало часу… я пропоную тобі залишити цей дім і піти зі мною, на разі в гуртожиток, але я обіцяю тобі, що незабаром куплю квартиру, обіцяю. Ти можеш просто зараз зібрати свої речі?

— Просто зараз? Жартуєш.

Він заперечливо похитав головою.

— У нас все життя попереду. Я встигну пояснити тобі все, що захочеш.

— Для початку відпусти мене.

— Не відпущу, поки ти не погодишся.