Прибутні люди
- Автор: Захарченко Василь Іванович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Грамота». Кловський узвіз, 8, м. Київ, 01021 тел./факс: (044) 253-92-64, тел.: 253-90-17 E-mail: gramota@ukrpost.net
- ISBN: 978-966-349-069-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Прибутні люди». Краткое содержание книги:
Автор зображує своїх героїв у драматичних ситуаціях, коли найповніше виявляються людські характери.
—Я вже помолився, мамо, — сказав Василько.
—А ти, Йване? — спитала мати.
—Як виведе з нещастя та батька нам виручить, тоді й помолюсь Богу, — буркнув Іван.
—Ой, сину, не кажи насторч. Гріх великий береш собі на душу.
—Молився, мамо, не помага, — відмовив Іван, — За Галю тоді навколішках моливсь, чого ж Він її не спас?
—Значить, Йому було так угодно, дитино. Янголятком забрав нашу Галю до себе. Богові, сину, видніше, кого зоставити на муки на землі, а кого призвати на небо.
Василько з подивом і сльозами на очах думав про Івана: «Навколішках моливсь. А на похороні хоч би тобі скривився».
—Прошу тебе, помолись перед далекою дорогою, — наполягала мати.
—Гаразд уже. Помолюсь… — сказав Іван.
І мабуть, не одурив, бо вже за Гамарнею перестав дощ, і небо на заході, куди їм оце верстався шлях, почало вияснюватись, одкривши над Бабицькою горою таку високу блакить, що на неї, як на ікону, хотілося широко перехреститися. Повідкривалися й Калашницька та Хмільнянська гори, і на кожній стояло по двоє млинів, здійнявши в голодному воланні чорні крила. А під горами урозсип позастрягали між садками хати, сяяли в промитому повітрі білими стінами назустріч сонцю, що вже проривалося з-за хмар. Рідна сторона, їхній рай, з якого їх живосилом виганяє лютий голод.
—От бач, Бог нам і годину посилає, —сказала мати з надією в голосі. —Може ж таки щастя нас не обійде стороною. Знав би наш батько, як ми страждаємо…
Василько скоса глянув на матір і побачив, як її сині очі наливаються сльозою. Це був тихий, непомітний, мов нічна роса, плач.
Дорога тяглася грузька й холодна. Хлопці попідкочували холоші штанців, важко чалапали слідом за матір’ю. Вони все оглядались, поки зовсім не зникла за пагорбами їхня райська долина і одна за однією гори. Останньою відійшла в синій серпанок Хмільнянська гора і два її вітряки з піднятими в розпачі руками, що так і не зважились чи не змогли жодного разу змахнути їм на прощання.
Скоро їм одкрилося нове село, якого вони ще зроду не бачили.
—Ржавець, — сказала мати.
Село було невеличке, у високих набрунених деревах. На вулицях їм зрідка попадалися мовчазні люди із сірими похмурими обличчями. Вони вовкувато обмацували подорожніх голодними підпухлими очима і брели, мов тіні, далі, не озиваючись на «Драстуйте!» Подорожнім робилося моторошно від цих причіпливих поглядів. Мати міцніше стискувала в руках вузол з одежею. За селом вона перехрестилась і прискорила ходу, наче тікала звідси в степ.
Хлопці вже добре підбили ноги, коли попереду знову забовваніло в долині ще якесь село, перерізане навпіл звивистою річкою.
—Таке, як Росава? — спитав Василько.
—Росава. А село називається Степанці.
Вони довго борсалися в заболочених провулках, поки вибилися на дерев’яний міст. Провулочки були зовсім безлюдні, і лише на мосту зустрілося двоє обідраних старців. За мостом дорога пішла вгору широкою вулицею. Тут попалась їм невеличка похоронна процесія, що вивернулася з бічної вулички на вулицю. Худі, зморені коні тягли хід із труною. У труні лежав не старий ще чоловік із таким же сірим обличчям, як і в живих, що повільно пленталися за ходом. Подорожні змішалися з процесією. Мати спитала, кого це ховають, і їй сказали, що їхнього коваля. Помер з голоду, а в колгоспі навіть не стало дощок на труну, дно довелося робити з вербових воринячок. Та й хіба на всіх настарчиш тих дощок, як щотижня хтось та й умирає. Ще ж тільки весна, а отакий уже голод у селі.
За околицею процесія звернула до кладовища, а подорожні, спитавши дорогу до станції Таганні, пішли прямо, не гаючись. їм ще треба було відміряти двадцять три кілометри. Коли сховалося село й не стало чути плачів за покійником, вони зупинилися коло старого ожереду, присіли на солому, гріючи босі ноги проти сонця. Іван вийняв з торби коржа, відлупив шматок, а решту сховав назад. Мати розділила всім по куснику, і вони роздражнили собі голод, запивши водою з пляшки. Хотілося ще бодай по крихті, але коржа лишилося всього на двічі, а там як хоч, так і живи. Баба Явдоха сказала:
—У дорозі, може, де випросите чи щось у полі найдете. А нам же тут уся надія на те, що в лантусі зосталося.