Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
— Порядок! Відкупорили. Але тепер для мене саме почнеться морока з їхніми сюрпризами. — Попередив: — Поки ліхтариком не помигаю — семафор закритий, відпочивайте спокійненько. — Махнув рукою двом парашутистам, також мінерам: — Ходім.
Штурмова група, якій призначено було пройти у штольню, складалася всього із семи чоловік. Майор залишився на поверхні командувати обороною. Вайс, посилаючись на недостатній армійський досвід, сказав, що піде з штурмовою групою. Майор замислився.
— Ну що ж, резонно, тільки я вам ще радистку дам. Зв'язок треба тримати, а лінійники потрібні тут: нитки тягнути до підрозділів. — Підморгнув — Золота дівчина.
— Тобто? — спитав Вайс.
— Ну, як і ви, у тилу в німців працювала. — Махнув рукою: — Біжіть, вона вас дожене!
Вайс разом із Пташеком та парашутистами проліз крізь отвір, проламаний у стіні замурованої штольні, де зник Мєхов з двома мінерами. Освітлюючи дорогу ліхтарями, вони йшли в пітьмі — сухій і задушливій, сповненій смородом мазуту і чадом недавнього вибуху.
Вони йшли по шпалах вузькоколійки, і кроки їхні лунко звучали під склепінням тунелю. Біли спуску у штольню їх чекав один з мінерів Мєхова, сказав:
— Опускатися в кліті небезпечно. А що, як замінована? Доведеться чалапати по східцях.
Залізні іржаві вологі сходи звисали у ствол шахти. Тут, біля ствола, їх догнала радистка; за плечима в неї на брезентових ременях висіла рація з тонкою, як вудлище, антеною.
— Ох, — сказала радистка, — як незручно буде спускатися! — І пояснила: — Бачите, я ж у спідниці. Пустіть мене першою, щоб потім вам не довелося чекати.
— Непередбачливо обмундирувались, — докорив мінер.
Наденька — то була вона — кивнула Вайсові, немов бачила його тільки вчора. Усміхнулась і почала спускатись, попередивши:
— Будь ласка, обережно, не зачепіть ногами антену.
Що нижче вони спускались, то важче ставало повітря — протухле, вогке, здавалось, воно липло до шкіри, як пліснява.
Кілька разів пролунали тугі, лункі вибухи. Мінер пояснив:
— Товариш Мєхов, видно, нові стінки підриває. — Зітхнув: — Замурували людей і багато заслонок наставили, так треба розуміти.
Спустилися на горизонт, звідки починалися штольня. Знову почулись вибухи, дихнуло гарячим чадом згорілої вибухівки. І раптом знову вибух і потім звук м'якого падіння.
Вайс біг, зігнувшись, і, коли опинився на місці останнього вибуху, він побачив мінера, який лежав замертво, а другий притискав обидві долоні до обличчя.
Мєхов сидів між ними і заклопотано перетягував роздроблену ліву руку бікфордовим шнуром, один кінець якого він тримав у зубах.
Наденька опустилась перед ним на коліна і розкрила медичну сумку. Мєхов відсахнувся від неї і наказав:
— Ти спочатку тих оглянь! Казав їм: тут з фокусом. Ні, таки треба було лізти з гострозубцями! — Сказав Бєлову: — Ну от. Дешево обійшлось, не головешкою — при собі лишилась, як предмет першої потреби. — Спробував підвестись, підвівся, притулився до стіни, побачив мертвого мінера, обличчя його спотворилось, голос затремтів: — Якого хлопця втратили, га? Він же півтори людини коштує, за рік інженер. — Ступив, похитуючись, до того, в кого було розбите обличчя, спитав: — Очі цілі? Ну, тоді порядок. — Порадив: — Щоку ти все-таки підтримуй долонею, поки приклеїться, а потім — пришиють. — Похвастав: — Мене хірурги здорово складали: кістки на ногах на срібних шурупах.
Надя перев'язала Мєхова, сказала:
— Ви зовсім знесиліли, вам треба відпочити хоч трошечки.
— Потім, — похитав головою Мєхов, — у госпіталі, тут незручно, не те обслуговування. — Спираючись на плече Наді, важко тягнучи ноги, побрів уперед.
І незабаром вони почули гудіння голосів і удари чимсь важким по залізу. Йшли ще довго, штольню перетнув заслон. То були зварені з рейкових балок багатотонні грати, крізь клітки якої можна було просунути тільки руку.
— Товариші! — закричала Надійка. — Товариші!
Сотні рук просунулись крізь клітки цих важких сталевих ґрат. Надя кинулась потиснути їх. Мєхов, напружившись, закричав:
— Ура, товариші! — І, ослабнувши, сів на кам'яне днище штольні, голова впала на груди. Отямившись, він прошепотів винувато: — Це я не від кволості звалився — від почуттів. Ну, від переживання тобто, так я думаю.
Добрів до ґрат, став оглядати їх, руки людей заважали йому. Потім покликав Вайса, нахилився, сказав на вухо, бо люди за гратами голосно кричали:
— Підірвати можна! Але спочатку треба налагодити дисципліну, щоб усі громадяни за гратами відійшли, наскільки це можливо, і другий момент: кинуться валом усі назовні, а там, треба гадати, бій. Треба з'єднатися з майором.