Алтин-толобас

Виходило, що виходу немає. Треба повертатися з покірною головою до великодосвідченого радника з безпеки й умовляти його, щоб перед репатріацією він усе-таки дав Фандоріну можливість зговоритися з головним московським сищиком. Пампкін людина незла й розумна, може піти назустріч — якщо, звичайно, не дуже розсердився на Ніколасів обман.

Та, можливо, ще й не почав шукати, адже минуло не більше п'яти хвилин.

На набережній було порожньо, тільки позаду лунали неквапливі гучні кроки якогось пізнього перехожого. Зітхнувши, Ніколас повернувся, щоб іти здаватися.

— Колянич! — життєрадісно заволав пізній перехожий. — Яким вітром?

Магістр позадкував.

— Ну чо' ти як чужий? — ніби образився Очкарик (от і скельця у світлі ліхтаря сяйнули, а в руці сяйнуло ще і щось металеве — мабуть, не пістолет з глушником, а ніж чи кинджал). — Не бери в голову, всі там будемо.

Страшна людина прискорила крок, тепер її відділяло від Ніколаса не більше п'ятдесяти футів.

Фандорін розвернувся і, припадаючи на ногу, побіг геть, але повільно, занадто повільно. І ролики зламані, не помчиш. Господи, невже все закінчиться тут, біля цієї байдужої ріки, в цьому чужому, недоброму місті?

Почулося пирхання малопотужного моторчика, що стрімко наближалося, верескливо заскреготіли гальма. Поряд із тротуаром різко зупинився малесенький таункар — Ніколас знав, що ця модель називається «Ока».

Відчинилися дверцята.

— Мотаємо! — крикнув жіночий голос.

Фандорін, що в черговий раз відмовився від баласту рефлексії, кинувся головою вперед у кабінку і скоцюрбився на крихітному сидінні, підібгавши довжелезні ноги.