Козацький оберіг

Тримаючись за руки, вони вибігли із комори й кинулися до виходу з кімнати магістра. Але не встигли пробігти кількох кроків, як побачили, що коридором назустріч їм тупочуть кнехти магістра. У відчаї діти заскочили назад до кімнати, Ярина швидко закрила двері на засув.

— Тікай через вікно! — крикнула вона.

— А ти? — озирнувся до неї Данько.

На мить у очах княгині майнув безмежний сум. У двері вже тяжко грюкали кнехти, та ще з такою силою, що з одвірка посипалась пилюка.

— Біжи! — твердо сказала княгиня і протягнула хлопцю запечатаний конверт, — передай тим, хто охороняє Оберіг.

Данько схопив конверт і кинувся до вікна. Останнім часом він переконався, що за деяких обставин не варто зволікати. Хлопець смикнув за раму й розчинів невеличке віконце. В очі йому війнуло ранковим повітрям і смородом диму. На вулиці ледь світало, та попри такий ранній час, замок гудів, мов стривожений вулик. Тривожно бив дзвін біля каплиці, і серце Данька стиснулося з тривоги за отця Григорія. З висоти другого поверху Данько ясно побачив чорні постаті вершників, які із палаючими смолоскипами в руках носилися вздовж вулиць. Де-не-де чулися постріли й вигуки.

Стрибати вниз було страшно — крім цілком реальної можливості потрощити свої кістки, там, внизу, вистачало й інших небезпек. Та вибору не було. Данько востаннє озирнувся на Ярину і скочив на підвіконня. Він почув, як за його спиною із неймовірним гуркотом впали вибиті двері, і до кімнати увірвався цілий натовп кнехтів.

Данько закричав і стрибнув вниз. На його щастя, він упав на оберемки сіна, що складали вершники для своїх коней. Хлопець прокотився по сіні, швидко, мов кішка, підхопився, побіг до паркану, одним махом перескочив через нього, і… ледь не потрапив під копита велетенського вороного коня, який крутився у вузькому провулку.

Вершник, здається, не помітив малого, та Данькові від цього легше аж ніяк не було, він ледь проскочив під крупом коня між копитами й чухнув щосили вздовж провулку.

Данько чудово знав усі ходи в замку, тому відразу звернув, ледь протиснувшись у вузький прохід між майстернями, сподіваючись дістатися замкової брами. Пробираючись між парканами, бачив, як вершники зганяли людей на площу.

«Ой, мені б кинджал,» — подумав у відчаї Данько, почувши, що десь біля вежі чується стрілянина та ляскіт зброї. Але коли він нарешті туди дістався, бій уже закінчився. Біля хати соцького він побачив декількох убитих кнехтів, решта тягнула по вулиці зв’язаного і скривавленого соцького Зарубу.

Позад нього ішов, спотикаючись, отець Григорій. Борода його була скуйовджена, він безпорадно озирався навколо. Його підганяли списами вершники в чорних латах.

«Мене виглядає,» — сумно подумав Данько. Але треба було пробиратися далі.

Хлопець непомітно проскочив провулком поблизу площі. На ній юрмилися замкові мешканці, оточені воїнами магістра. Данькові здалося, що він побачив серед натовпу свого друга Тиміша. Серед вояків крутився на коні сам магістр, роздаючи накази.