Перлини української класики
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич, Хвылевой Микола
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Перлини української класики». Краткое содержание книги:
«Так-таки, котусю, так!» А коли вона що надума, то й питається його: «Чи так, котусю?», то вiн до неї: «Няв, няв!» Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неї не було нiякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого їй треба, усього достала, i є у неї.
Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хатi i, поглядаючи на своє зiбрання, казала собi на думцi: «Є усяке; не пiду до людей позичати». Далi зирнула на дверi, що – я ж кажу – тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: «Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як з’їм гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару».
Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, вiдкрий свої очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?» Кiт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.
Аж ось – рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: «Свiтло горить, а її, бачу, i дома нема».
– Де то вже нема! – обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою зав’язаний. – Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев’ять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити.
– Та вже, тiтусю, годi об сiм, – поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. – От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…
– Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха, – як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоїх подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то вп’ять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати.
– Тiточко, матiночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлує та просить. – Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти їх, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем. От моїй бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок… тiльки здiлайте милость, пособiть моїй бiдi, ось що я вам розкажу…
– Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.
Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.
– А що я тобi робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другої.
– Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович, – одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду… Поможи, паньматiночко! – та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.